Ой, мій день народження був учора, і, чесно кажучи, я досі не можу зрозуміти, чи це був повний провал, чи найкрутіше свято в моєму житті.
Почну з того, що я, наївна, довірила організацію своїй найкращій подрузі Олені. Вона клялася, що все буде «на вищому рівні», що стіл буде ламатися від смаколиків, а гості будуть у захваті. Ну звісно, Оля! Коли я повернулася додому після роботи, мене зустріла картина, гідна якогось комедійного серіалу про невдалі вечірки.
На столі в кімнаті панував справжній хаос. Залишки нарізаних ковбасок і сирів, трохи підсохлих, лежали вперемішку з маринованими помідорами, які, схоже, ніхто навіть не чіпав. Огірки, помідори й якийсь млявий болгарський перець виглядали так, наче їх нарізали ще на Миколая. Я вже подумала, що Оля просто зібрала все, що знайшла в холодильнику, і назвала це «святковим столом». Пляшки з вином, соком і чимось газованим стояли в безладді, а деякі вже були наполовину порожніми. Схоже, хтось вирішив почати свято без мене.
Оля, зустрівши мене у дверях, сяяла, як ялинкова іграшка. «Ну як тобі? Правда, класно?» — питала вона, гордо показуючи на цей кулінарний хаос. Я лише кивнула, намагаючись приховати подив. Не хотілося ображати подругу, яка, схоже, дуже старалася. Але в голові крутилася одна думка: «Хто взагалі їсть підсохлу ковбасу на день народження?»
Мій брат Тарас, як завжди, вирішив додати свого колориту. Він приніс торт, який, схоже, пережив справжню подорож. Коробка була помʼята, крем розмазався по кришці, а напис «З Днем Народження!» перетворився на щось, нагадував абстрактний малюнок. «Я сам вибирав!» — гордо оголосив Тарас, ставлячи торт на стіл. Я глянула на це кондитерське диво і вирішила, що запалю свічки прямо так — може, у напівтемряві ніхто не помітить його стану. Але Тарас був такий задоволений, що я не стала його розчаровувати. Зрештою, він мій брат, і його ентузіазм завжди важливіший за будь-які недоліки.
Моя колега Марічка теж відзначилася. Вона подарувала мені набір косметики, який, судячи з трохи пошарпаної упаковки, явно лежав у неї вдома. «Я подумала, тобі сподобається!» — сказала вона з такою щирістю, що я навіть не могла ображатися. Ну, хоча б щось новеньке зʼявиться у ванній. Хоча, чесно, я вже уявляла, як цей крем із запахом «полиню» виявиться занадто липким, а туш — підсохлою. Але це вже дрібниці.
Гості, до речі, теж додали фарб. Хтось приніс караоке, і незабаром увесь дім гув від недружного співу хітів нульовими. Оля, натхненна кількома ковтками вина, вирішила, що вона — реінкарнація Тіни Кароль, і з ентузіазмом заспівала «Ніжно», чим, мабуть, вразила навіть сусідів. Тарас, не бажаючи відставати, взявся за «Червону руту» — і всі просто помирали зі сміху.
До півночі стіл виглядав ще сумніше, але настрій був на висоті. Ми сміялися з дивних подарунків, згадували кумедні історії й навіть влаштували конкурс на найсмішніший тост. Перемогла Марічка, яка побажала мені «стільки щастя, щоб воно не влізало у валізу, але й не важило, як мішок картоплі». Я досі не розумію, що вона мала на увазі, але звучало це геніально.
Коли гості почали розходитися, я глянула на розгардіяш у кімнаті й зрозуміла — це свято я точно не забуду. Так, стіл далеко від ідеалу, торт схожий на жертву стихії, а подарунки викликали більше питань, ніж радості. Але було стільки сміху, тепла й кумедних моментів, що я б не проміняла цей вечір ні на що. Оля, Тарас, Марічка й усі інші зробили мій день народження справжнім — живим, щирим і трохи божевільним.
Наступного разу я, звичайно, візьму організацію у свої руки. Або принаймні сховаю підсохлу ковбасу до приходу гостей. Але якщо чесно, такі вечірки — це і є справжнє життя. І я вже чекаю наступного дня народження, щоб подивитися, чим мене ще здивують мої рідні та друзі.
