Вчора я звільнився.
Без заяви, без попередження за два тижні.
Я просто поставив на стіл миску з тортом, узяв свою сумку й покинув квартиру доньки.
Моєю «роботодавицею» була моя рідна донька Любомила.
А зарплата, так я вважав всі ці роки, любов.
Та вчора я зрозумів: в нашій сімейній економіці моя любов нічого не важить у порівнянні з новеньким планшетом.
Мене звати Антон. Мені 64 роки.
За паспортом я пенсіонер, колишній фельдшер, живу на скромну пенсію у передмісті Харкова.
А насправді я і водій, і кухар, і прибиральник, і домашній вчитель, і психолог, і цілодобова «швидка» для двох онуків: Максима (9 років) і Данила (7 років).
Я те, що у нас називають «село».
Памятаєте, як казали: «дитину виховує вся громада»?
У сучасному світі ця «громада» одна стомлена бабуся або дідусь, що живе на каві, валерянці й знеболюючих.
Любомила працює у маркетингу.
Її чоловік Валентин фінансист.
Вони непогані люди. Принаймні, я сам себе так переконував.
Вони завжди втомлені, завжди поспішать. Дитсадок дорого. Школа складно. Гуртки ще складніше. Коли народився Максим, вони дивились на мене, наче на рятувальний круг.
Тату, нам няню не витягти, тоді зі сльозами сказала Любомила. І чужим не довіряємо. Тільки тобі.
Я погодився.
Бо не хотів стати тягарем.
Тому став опорою.
Мій день починається о 5:45.
Я приїжджаю до них. Варю кашу не якусь там швидку, а «нормальну», бо Данило іншу не їсть. Збираю дітей. Відвожу до школи. Повертаюсь та мию підлогу, яку не смітив, туалет, яким не користувався. Потім знову школа, гуртки, англійська, футбол, домашки.
Я дід режиму.
Дід «ні».
Дід, у якого завжди правила.
А ще є Ярослава.
Ярослава мама Валентина.
Живе у новобудові біля Дніпра. Модна зачіска, нове авто, подорожі.
Вона бачить онуків двічі на рік.
Ярослава не знає, що у Максима алергія.
Не уявляє, як заспокоїти Данила, коли той ридає через математику.
Вона жодного разу не відпирала блювоту із дитячого крісла.
Ярослава бабуся «так».
Вчора Максиму виповнилося девять.
Я готувався кілька тижнів. Грошей мало, але хотілось подарувати щось справжнє. Три місяці вязав йому важку ковдру, бо він погано спить. Обрав його улюблені кольори. Вклав у цей подарунок усе, що мав.
І спік справжній торт не з суміші.
О 16:15 задзвонили у двері.
Ярослава влетіла, як буревій, з ароматом парфумів, з пакетами.
Де мої хлопці?!
Внуки буквально відштовхнули мене, щоби добігти до неї.
Бабусю!
Вона сіла на диван та витягла брендований пакет.
Я не знала, що вам до душі, тож узяла найновіше, сказала.
Два ігрових планшети. Найдорожчі.
Без обмежень, підморгнула. Сьогодні мої правила!
Діти просто ошаліли. Про торт забули. Про гостей так само.
Любомила й Валентин сяяли.
Мамо, ну навіщо так… почав Валентин, наливаючи їй вина. Ти їх надто балуєш.
Я стояв із ковдрою в руках.
Максимчику… Я тобі теж дещо підготував… Торт вже готовий
Він навіть не підняв погляд.
Не зараз, діду. Я рівень проходжу.
Я ж усю зиму вязав
Він зітхнув:
Діду, ковдри нікому не потрібні. Ярослава подарувала планшети. Чому ти завжди такий нудний? Ти тільки їжу й одяг приносиш.
Я подивився на доньку.
Чекав, що втрутиться.
Любомила незграбно всміхнулася:
Тату, не ображайся. Він дитина. Звісно, планшет цікавіше. Ярослава «весела бабуся». А ти… ну… ти щоденний.
Щоденний дід.
Як щоденні тарілки. Як щоденний затор. Потрібний але непомітний.
Я хочу, щоб Ярослава жила з нами, додав Данило. Вона не змушує робити домашнє.
І тут у мені щось обірвалось.
Я склав ковдру. Поклав її на стіл. Зняв фартух.
Любомило. Я все.
В сенсі? Нарізати торт?
Ні. Все.
Я взяв сумку.
Я не техніка, яку можна вимкнути. Я твій батько.
Тату, ти куди?! вигукнула вона. У мене завтра захист проєкту! Хто забере дітей?
Не знаю, відповів я. Може, продасте ті планшети. Або нехай «весела бабуся» залишається.
Тату, нам ти потрібен!
Я зупинився.
Ось тут і проблема. Я вам потрібен. Але ви не бачите.
Я пішов.
Сьогодні я прокинувся о девятій.
Зварив каву. Сидів на ганку.
І вперше за багато років у мене не боліла спина.
Я люблю внуків.
Але більше не буду жити безкоштовною обслугою під гаслом «сімя».
Любов це не самознищення.
А дід не ресурс.
Якщо їм потрібен дід режиму нехай поважають мій режим.
А тим часом
Мабуть, запишуся на танці. Чув, так роблять «веселі» діди.
