У шкільній їдальні лунав гомін учнів, дзенькіт тарілок та шипіння автомата, який навіть за гривню відмовлявся видати снек. Звичайний морозний грудневий день у ліцеї «Золота Липа». Більшість дітлашів тіснились біля столів, сміялись, мінялись перекусами та нарікали на домашку.
Але пан Коваленко дивився не на них.
Його увагу привернув хлопець біля автомата — самотній, трохи зігнутий у потертій толстовці, з тремтячими пальцями, що перераховували дріб’язок. Щось у його позі, у цих згорблених плечах, у тому, як він уникав погляду, торкнулося серця вчителя.
«Перепрошую, юначе!» — покликав пан Коваленко, підіймаючись із столу.
Хлопець завмер. Обережно обернувся. Його великі, насторожені очі на мить зустрілись із поглядом вчителя, а потім опустилися до підлоги.
«Мені бракує компанії, — додав пан Коваленко, щиро посміхаючись. — Сідай до мене, будь ласка.»
Хлопець вагався. Голод і гордість боролися в його очах. Та за кілька секунд голод переміг. Він кивнув і пішов за учителем до кутового столика.
Пан Коваленко замовив додатковий борщ, бутерброд і гарячий узвар. Не привертаючи уваги, просто поставив перед хлопцем, ніби так і треба. Той пробурмотів «дякую» і почав їсти, наче не знав гарячої їжі цілу вічність.
«Як тебе звати?» — запитав пан Коваленко, куштувавши каву.
«Тарас», — відповів хлопець між шматочками.
«Приємно познайомитися, Тарасе. Я пан Коваленко. Колись викладав тут, зараз вже на пенсії, але іноді допомагаю з додатковими заняттями.»
Тарас кивнув. «Я тут не навчаюся.»
Пан Коваленко підніс брови. «Отак?»
«Просто зайшов погрітися.»
Правда зависла у повітрі між ними, важка, але нерозказана. Пан Коваленко не став розпитувати. Лише посміхнувся. «Ти завжди можеш поділити зі мною обід.»
Трохи побалакали. Нічого глибокого. Просто щоб розігнати холодну мовчанку. Коли трапеза скінчилась, Тарас тихо підвівся.
«Дякую, пане Коваленку, — сказав він. — Я цього не забуду.»
Вчитель знову усміхнувся. «Бережи себе, сину.»
І Тарас вийшов із їдальні.
*****
СІМ РОКІВ ПІЗНІШЕ
За вікном старенької квартири на вулиці Каштановій вив зимовий вітер. Всередині пан Коваленко сидів біля вікна, закутаний у светр, з пледом на колінах. Батареї відключили кілька днів тому, а домовласник не відповідав на дзвінки. Його пальці, колись такі впевнені з крейдою, тепер тремтіли від віку та холоду.
Він жив тихо. Родини поруч не було. Лише невеличка пенсія та рідкісні візити колишніх учнів.
Дні здавались довгими, ночі — ще довшими.
Коли він потягав теплуватій чай, раптом почув стук у двері. Відвідувачі були рідкістю.
Він повільно підвівся, шльопочучи тапками по зношеному лінолеуму. Відчинивши двері, аж заморгав від подиву.
На порозі, у снігу, стояв високий молодий чоловік у темно-синьому пальті. Волосся акуратно зачесане, а в руках — великий кошик із подарунками.
«Пан Коваленко?» — голос юнака трохи тремтів.
«Так?» — вчитель придивився. «Ми знайомі?»
Чоловік усміхнувся. «Ви, напевно, не пам’ятаєте мене. Я не вчився у вашій школі, але сім років тому ви купили обід замерзлому хлопцю в їдальні.»
Очі пана Коваленка розширились, коли в ньому промайнуло«Тарасе, – прошепотів старий, обіймаючи його, – ти приніс мені не лише тепло, а й віру, що добро завжди повертається.»
