Тяжке рішення. Повернення
— Лети, якщо хочеш, — промовив Богдан, ставлячи чашку у мийку. Голос його був спокійним, майже байдужим. — Тільки не чекай від мене підтримки. Ані моральної, ані фізичної.
— Я й не чекаю, — тихо відповіла Соломія, не дивлячись на нього.
— Потім не кажи, що даремно поїхала.
— Може, скажу. А може, й ні. Головне — не шкодувати, що не спробувала.
Вона таки поїхала.
Рейс із пересадкою затримали, а наступний літак вже відлетів, навіть не помітивши її запізнення. Сім годин нудного очікування в задушливому аеропорту, пластиковий бутерброд і наплічник замість валізи — сукня залишилася у багажному відсіку іншого континенту.
В готелі сказали, що бронювання «не підтвердилося». Хлопець на ресепшені пояснював це з усмішкою, наче йшлося про щось неважливе:
— Вибачте, пані, у нас все зайнято. Можу запропонувати список найближчих мотелів.
— Дякую, — сухо кинула Соломія. — Саме списку життєвих невдач мені зараз і бракувало.
Вона сіла у кафе за рогом, замовила каву й, дивлячись у екран телефона, перегортала контакти. Палець зупинився на імені: Мар’яна Коваленко. Університетська подруга, з якою разом вчилися у Харкові. Потім листування, рідкі вподобайки… і мовчанка.
«Може, спробувати?» — подумала Соломія й написала коротке повідомлення.
Відповідь прийшла за три хвилини:
«Звичайно, приїжджай! У нас є гості кімната. А сукню підберемо, не проблема. Правда, ти, мабуть, стрункіша — візьмемо з запасом. Як же давно тебе не було!»
Вранці вони вже їхали вулицями передмістя Києва. Соломія відчувала, як із кожним поворотом машина занурює її у минуле, яке вже давно померло. Мар’яна за цей час сильно змінилася — доглянута, впевнена, але все така ж добра, без натяку на зверхність. Дала адресу клубу, прискіпливо оглянула Соломію, заклала волосся, підкрутила локони, вручила брошку:
— Іди туди не як тінь минулого, а як жінка, яка знає собі ціну. Усі вони там — з однаковими обличчями й губами. Але не в усіх є душа. Тримай спину рівно, Соломіє.
Свято було пишним.
Намети, ідеальні газони, офіціанти з шампанським, жінки в дизайнерських сукнях — ніби виліплені з одного шаблону. Все дороге, вибагливе й… чужорідне. Рідних облич Соломія не побачила. Лише нові — засмаглі, підправлені, самовпевнені.
Тарас з’явився першим. Трохи постарілий, але все такий же. Підійшов, провинувато посміхнувся, обійняв, прошепотів:
— Радий, що ти приїхала. Пробач, не сказав Олені. Хотів, щоб вона просто побачила…
Соломія не відповіла. Їй і так усе стало зрозуміло.
Олена підійшла трохи пізніше. Не сама — з цілою свитою. Сукня від кутюр’є, обличчя ідеально відредаговане, погляд — скляний.
— Соломія? Яка несподіванка, — промовила вона з посмішкою, що нагадувала оскал. — Ти… тут?
— Я — це я. А тут — це просто місце, — рівно відповіла Соломія. — Вітаю з ювілеєм.
— Дякую. Сподіваюся, дорога не дуже втомила?
— Трохи. Але Мар’яна Коваленко допомогла. Смішно, як міцно тримаються старі зв’язки, навіть через роки.
— Мар’яна? Ну так… Вона дуже виручила нас, коли ми переїжджали. У неї, кажуть, добрий смак. Це не її сукня?
— Вона зручна. І сидить краще, ніж деякі спогади.
Олена на мить збентежилася.
— Ну що ж… Сподіваюся, тобі сподобається вечір.
— Він уже сподобався. Дякую за запрошення.
— Я… не запрошувала.
— Але й не виганяєш, — солодкувато усміхнулася Соломія.
Пізніше, коли один із гостей раптом осів на стільці й почав синіти, залу заповнила паніка.
— Він задихається! — скрикнула дама у леопардовому. — Хтось, викличте швидку!
— Я лікар, — спокійно сказала Соломія, вже стоячи поруч. Без істерики, без метушні, чітко. Огляд, пульс, сумка під голову, розстібнутий комір. Вона діяла так, ніби робила це щодня. А так і було.
Швидка приїхала за п’ятнадцять хвилин. За цей час ні Олена, ні хтось із її оточення навіть не підійшли.
Вранці Соломія прокинулася у кімнаті в Мар’яни. Сукня акуратно лежала на кріслі, на столі — кава й записка:
«Ти все зробила правильно. Якщо захочеш знову зникнути у цьому місті — телефонуй. Кімната твоя».
В аеропорту вона відчувала легкість.
Не тому, що все закінчилося.
А тому, що все нарешті стало на свої місця.
Ця дружба померла давно. Просто похорони затягнулися. Тепер вони відбулися. Без квітів. Без сліз. Але з прощанням.
Богдан чекав її біля виходу. Його кудлатий пес Барс ледь не збив її з ніг від радості.
— Ну, як пройшло? — запитав він.
— Закрила гештальт.
— З гуркотом?
— Трохи. Але з гордістю.
— І?
— Більше не тяг— Тепер додому, — просто сказав Богдан, і вони з Соломією пішли по осінній дорозі, де листя шепотіло під ногами, наче розповідаючи свою історію.
