Тарасе Мироновичу, знову проспали! голос водія автобуса, Івана Петровича, лунав доброзичливо, але з легким жартівливим докором. Уже втретє на тижні наздоганяєте автобус, як на пожарі.
Пенсіонер у поношеній куртці хрипко дихав, спершися на поручень. Сиве волосся розпатлане, окуляри сповзли на самісінький кінчик носа.
Вибач, Іване переводячи подих, старший чоловік простягає помяті гривні з кишені. Здається, годинник знову збрехав. А може, вже сам не встигаю за життям
Іван Петрович водій зі стажем, років під сорок пять, засмаглий через щоденні рейси містом. Уже понад двадцять років на маршруті, знає своїх пасажирів в обличчя. А цього дідуся памятає особливо завжди ввічливий, спокійний, їздить день у день, рівно о восьмій.
Та не переймайтесь, сідайте. Сьогодні теж на цвинтар?
Так, як завжди.
Автобус рушає з Привокзальної площі. Тарас Миронович вмощується на своєму звичному місці третій ряд від водія, біля віконця. У руках потерта авоська з квітами та баночкою.
Пасажирів небагато буденний ранок. За останніми сидіннями дві студентки жваво щось шепочуться, чоловік у піджаку поринув у смартфон. Звичний краєвид Черкас.
Слухайте, Тарасе Мироновичу, Іван дивиться у дзеркало заднього виду, кожного ранку туди їздите? Не надто виснажливо?
А куди діватися, тихо відказує пенсіонер, дивлячись у вікно, на схід сонця над Дніпром. Дружина там вже півтора року спить. Обіцяв її не занедбувати, ось і ходжу щодня.
В Івана кутик рота ніби тремтить і він сам сімейний, Катерина вдома чекає. Й подумки лячно
Далеко жити від цвинтаря?
Та ні, півгодини автобусом і вже там. А пішки це більше години, та й ноги вже не ті. І пенсія дозволяє ще їздити, слава Богу.
Довгі тижні минають. Тарас Миронович невідємна частина ранкового рейсу. Іван щоранку мимоволі оглядається чи прийде дідусь. А як запізниться Іван кілька хвилин затримає автобус.
Не треба мене чекати, якось буркнув дід, помітивши це. Ліпше дотримуватись розкладу.
Та нічого страшного, відмахується водій. Хіба пару хвилин це вже катастрофа?
Одного ранку Тараса Мироновича не було. Іван порядно почекав марно. Ні наступного дня, ні ще через день не зявляється старий.
Тамара Василівно, звертається Іван до кондукторки, дідусь, що на цвинтар їхав, давно не сідав, може, захворів?
Та хто зна, знизала плечима жінка, у таких віці по-всякому буває
А Івана тривога обпікає всередині. Уже звик до його скромного «дякуємо», до сумної посмішки.
Минає тиждень. Тараса Мироновича все нема й нема. У вирі думок Іван вирішує: під час обідньої перерви доїде до останньої зупинки до старого черкаського цвинтаря.
Перепрошую, звертається Іван до жіночки-смотрительки біля входу, тут дідусь щодня приходив, Тарас Миронович, сивий, завжди з авоською. Може, бачили його?
Авжеж, памятаю, жінка оживилась. Кожного ранку заходив, до дружини. Стриманий, чемний.
А вже не зявляється?
Більше тижня не бачила.
Може, зле йому стало?
Хто ж зна, зітхає, він якось давав адресу по Садовій тут поруч живе, здається, в будинку двадцять. А ви хто йому родич?
Та ні, я водій автобуса.
Садова, 20. Старенька «хрущовка», облуплені двері. Іван піднімається на другий поверх, дзвонить у перші-ліпші двері.
Відчиняє чоловік, років під пятдесят, вигляд утомлений.
Хто там?
Я шукаю Тараса Мироновича. Я водій автобуса по вашій лінії, він у мене завжди їздив.
А, це сусід з пятої квартири, лице сусіда добрішає. Так він у лікарні лежить. Тиждень тому зі швидкою відвезли інсульт.
Серце Івана аж похололо.
В якій лікарні?
В обласній, на проспекті Шевченка, здається. Казали, тяжко, але потроху видужує.
Після зміни Іван одразу їде у лікарню. Находить потрібне відділення, запитує в медсестри.
Тарас Миронович? Є, лежить у шостій палаті. Ви йому хто?
Друг розгублено каже Іван.
Тримайтеся коротко, не втомлюйте сильно.
Старий біля вікна, виснажений, але очі світяться. Побачивши Івана, дивується, потім усміхається.
Іване? Як ви тут?
Та так, розвідував, куди пропали незручно усміхається водій, ставлячи на тумбочку яблука. Переживав.
Переживали через мене? у старого очі блищать. Та я хто для вас
Як це хто? Ви найвідданіший мій пасажир. Уже рідний стали.
Тарас Миронович дивиться у вікно.
Десять днів не був на цвинтарі, каже, голос тремтить. Вперше пропустив за цілий рік. Обіцяв же
Та що ви, Тарасе Мироновичу, це ж не ваша вина. Дружина ваша би зрозуміла здоровя понад усе.
Не знаю, сумно мотиляє головою, щодня приходив, ніби розмовляв із нею. Тепер вона там сама, а я тут
Івана раптом осіняє думка.
Хочете, я сам схожу до вашої дружини? Розповім, що ви в лікарні, скоро повернетесь
На обличчі старого промайнула недовіра й надія.
Ви б це зробили, заради мене?
Я ж вам кажу не чужий ви. Півтора року щодня зустрічаємось не кожен родич так
Наступної суботи Іван купує квіти й їде на цвинтар. Знаходить могилу: «Мельник Оксана Федорівна, 19532024». На портреті молода усміхнена жінка.
Доброго дня, Оксано Федорівно, несподівано для себе почав Іван, це Іван, водій автобуса. Ваш чоловік постійно до вас приходить. Зараз він у лікарні, але тримається й передавав, що любить і невдовзі знову буде поряд
Додає ще кілька слів про те, як дбає про неї Тарас Миронович, яким вірним він є чоловіком. Спочатку ніяково, а потім серцем відчуває, усе правильно.
До лікарні завітав до старого. Тарас Миронович вже виглядає краще, усміхається.
Були, коротко каже Іван, передав усе.
І як там?
Гарно. Хтось свіжі квіти поклав. Чистенько, доглянуто. Вона чекає на вас.
Тарас Миронович заплющив очі, сльози покотилися щоками.
Дякую, сину Дякую
Через два тижні його виписують. Іван зустрічає біля лікарні, відвозить додому.
Завтра знову зустрічаємось? питає, коли дід виходить із автобуса.
Авжеж, Іване, о восьмій.
І справді наступного ранку Тарас Миронович вже сидить на своєму місці. Тільки тепер між ними щось змінилося. Не просто пасажир і водій.
Знаєте, Тарасе Мироновичу, якось заводить мову Іван, а може в неділю сам підвезу вас, не автобусом, а своєю машиною? Все одно мені не складно.
Ой, та що ви, обтяжуєтеся
Та звик уже. І Катруся моя каже: «Добру людину треба підтримувати».
Так і стало традицією. Буднями службовий автобус, вихідними Іван із дружиною відвозить Тараса Мироновича на цвинтар. Згодом усі подружилися.
Розумієш, зізнається Іван жінці одного вечора, думав робота і робота: маршрут, графік. А кожен пасажир має свій біль, свою історію.
От бачиш, посміхається Катерина, Правильно що не залишився осторонь.
Та якось Тарас Миронович каже їм:
Ти знаєш, після смерті Оксанки думав усе, порожнеча. А виявилось людям не байдуже. І це найважливіше.
***
А ви як вважаєте: чи бачили, як звичайні люди здатні на великі вчинки?
