Я поверталася з роботи, втомлена, як завжди, занурена у думки про вечерю та завтрашню нараду. Раптом почула за спиною голос:
Вибачте! Олена Бойко?
Я обернулася. Переді мною стояла молода жінка з хлопчиком років шести. У її тоні відчувалася нерішучість, але погляд був впевнений.
Мене звати Маряна, сказала вона. А це ваш онук, Данилко. Йому вже шість.
Спочатку я подумала, що це поганий жарт. Ні вона, ні дитина мені не були знайомі.
Вибачте, але… ви, мабуть, помилилися? ледь вимовила я.
Маряна продовжила впевнено:
Ні, я не помиляюся. Ваш син батько Данилка. Довго мовчала, але ви маєте право знати. Я нічого не вимагаю. Ось мій номер. Якщо захочете побачити його телефонуйте.
Залишивши мене в шоці, вона пішла. Я стояла на тротуарі, стискуючи в руці папірець. Зателефонувала синові, Євгену.
Женю, ти знав Маряну? У тебе є дитина?
Мам, ну… Це було швидко. Вона була дивною, потім заявила, що вагітна. Я не знаю, чи правда. Вона зникла. Не думаю, що це мій син.
Його слова збентежили мене. Я завжди вірила йому. Виростила сама, працюючи на двох роботах, щоб він мав краще життя. Він став поважним спеціалістом, але родини не створив. Я часто казала про онуків, мріяла стати бабусею. І ось зненацька зявляється онук.
Наступного дня я подзвонила Маряні. Вона не здивувалася.
Данилкові шість. Він народився у квітні. Ні, тестів я робити не буду. Я знаю, хто його батько. Ми розійшлися, коли я була вагітна. Не шукала Євгена, бо справлялася сама. Допомагають батьки. У нас усе добре. Я прийшла тільки заради Данилка він має знати свою бабусю. Можете, якщо хочете, бути в його житті. Якщо ні зрозумію.
Я поклала слухавку і довго мовчала. З одного боку сумніви сина. З іншого у погляді Данилка щось знайоме. Його посмішка. Рухи. Чи це лише моє бажання стати бабусею?
Тієї ночі я дивилася у вікно, згадуючи, як провожала Євгена до школи, наші вечері, його перший клас. Невже він справді кинув вагітну? Чи хлопчик не його?
Та все ж у душі зявилося тепле почуття. І докір чому я сумніваюся? Я ж не вимагала доказів, коли народився Євген. Чому тепер питаю їх у Маряни? Чому не можу просто повірити?
Рішення я не прийняла. Не подзвонила знову. Але щоразу, проходячи тією вулицею, шукала їхні обличчя.
Я не знаю, чи Данилко мій онук. Але забути його не можу. Мрія про онука не вмирає так легко. Може, одного дня я наберу той номер. Хоч би просто побачити хлопчика, який назвав мене «бабусею».
Іноді родина це не про кров, а про серце. А прийняття невідомого може принести найкращі дива.
