Окей, слухай, як воно вийшло…
Марійка сиділа на кухні, мляво розмішуючи цукор у чашці з чаєм. За вікном гойдалися гілки каштана, чути було дитячий сміх — її молодший син Ярик ганявся по подвір’ю з сусідським хлопчиком Сашком та його кошеням. Все здавалось звичним, звичайним. Майже ідеальною ілюзією затишного родинного життя. Вона й подумати не могла, що за кілька днів її світ перевернеться, розсиплеться на шматки, які потім доведеться збирати усіма силами.
Телефон дзвонив несподівано. Це був не Віктор — чоловік дзвонив рідко, зазвичай коротко кидав: «Затримаюся», або «Купи щось на вечерю». Номер був незнайомий, без імені, холодний.
— Але ж? — промовила Марійка, притуливши трубку до вуха.
Голос жінки з того боку був надто впевненим.
— Марійко? Відчувайся. Мене звуть Ліля. Ми з вами не знайомі… поки що.
Марійка ледь поморщилася. У голосі незнайомки відчувалась легка насмішка. Чужі жінки не дзвонили просто так.
— Так… Слухаю вас?
— Дзвоню, щоб ви знали. Ваш чоловік… як би м’яко сказати… не зовсім чесний із вами. Ми з Віктором вже п’ять років разом.
Чи відреагувала Марійка? Ні. Обличчя залишилось спокійним, наче ці слова стосувались когось іншого. Наче перед нею розгорталось кіно — картинка була, але реальність залишалась за екраном. А тим часом Ліля продовжувала:
— Я мовчала, бо мені вас, чесно кажучи, шкода було. Але це вже геть абсурд. Він вас давно не кохає. Він із вами зі звички, з жалю.
Жалю. Це слово — як голка, що різко впірається в серце. Від нього кров раптом приливає до скронь. Удар по пам’яті, по найвразливішому — по тому, як їхні погляди вже давно не зустрічались, а слова в спальні нагадували розмову сусідів, а не подружжя.
— Добре. Що ви хочете? — запитала вона несподівано твердо.
Ліля усміхнулася.
— Давайте зустрінемось. Усе розпов— Завтра у кав’ярні «Лілея», о шостій, — сказала Ліля, і Марійка, зціпивши руками сумочку, стиснула «Так», хоча душа вже плакала від передчуття біди.
