Ярослав лежав на дивані, прикривши очі й прислухаючись до звуків у квартирі й за вікном. Крізь склопакети лунали приглушені гудки машин, сирени швидкої чи поліції. У сусідній квартирі щось сперечалися, десь дзвонив телефон, хлопнули двері…
Раніше він любив так лежати й угадувати, у кого з сусідів телевізор грає, а де сварка, на якому поверсі зупиниться ліфт…
— Знов мрієш? А уроки зробив?..
Ярослав міг би присягнутись, що це не здалося — він почув мамин голос, далекий, але живий. Він здригнувся й розплющив очі. Кімната була порожня, двері в коридор відчинені. Якби зараз звідти з’явилася мама, він би не здивувався, а зрадів. Але вона вже ніколи не зайде сюди. Вона померла тиждень тому. А її голос — це фантомний біль.
Ярослав сів, спустив ноги на підлогу, відчув ступнями м’який ворс килима. «Я з’їду з глузду, якщо залишуся тут. Треба було брати зворотний квиток на наступний день після похорону, в крайньому разі — на другий», — подумав він. Впірнув ліктями в коліна, обхопив голову руками й почав гойдатися.
Раптовий дзвінок змусив його здригнутися. Лікоть зісковзнув, голова різко впала вперед. Він підвівся, взяв телефон зі столу, навіть не глянувши на екран. Погляд впав на аркуш на столі: «Сину, рідний мій!..»
— Ярославе, це тітка Оля. Як ти? Важко, мабуть, там самому? Може, таки до мене приїдеш?
— Ні, усе нормально. — Він поклав телефон, склав листа й заховав у шухляду.
Він не може більше бути сам. Вже й голоси чуються. Взяв телефон, відкрив список контактів, прокрутив. «Сашко, старий інститутський друг. Ось хто мені зараз потрібен!»
— Сашко, привіт! — сказав Ярослав, коли почув голос друга.
— Привіт! Хто це…
— Не пізнаєш? Як швидко ти забув старого друга. Не сподівався такого від тебе.
— Чекай… Ярослав?! Ти що, приїхав? — радісно крикнув у трубку Сашко.
— Приїхав, а мене, бачу, і не чекали, і забули, — образився Ярослав.
— Та не забув я тебе, бешкетнику. Правда, не сподівався. Ти де зараз?
— Вдома, — похмурішав Ярослав.
За тоном Олександр одразу зрозумів: щось сталось.
— Мама?
— Померла. Тиждень тому поховав. Дев’ять днів уже минуло.
— Співчуваю. Я бачив її півроку тому. Виглядала погано, схудла. Я навіть не одразу впізнав. Ще довго тут пробудеш?
— Три дні.
— Заїхати до тебе? Краще давай до нас. З глузду з’їдеш там сам.
— До вас? — перепитав Ярослав.
— Так, я ж одружився. На Марійці. Уявляєш? Вона тут стоїть, передає привіт і тебе кличе. Давай зараз же. Якраз до обіду встигнеш. Так, тільки в мене тепер нова адреса. Квартиру з жінкою в іпотеку взяли.
— Давай адресу, — діловито сказав Ярослав.
«От тобі й на, одружився. Марійка ще з першого курсу за ним бігала, а він то з Лесею, то з Іринкою крутив, поки я його не розтлумачив…» Він швидко зібрався й замовив таксі.
Дорогою попросив зупинитися біля магазину. Купив для себе й Сашка горілку, вина для Марійки, коробку цукерок і нарізки.
Ліфт чекати не став, пішов пішки на шостий поверх. Останні два дні він не виходив із дому. Було приємно розім’ятися. Проходячи повз одну з квартир на третьому поверсі, раптом почув якесь поскиглювання — то дитина, то щеня. Зупинився.
— Гей, хто там? — спитав, притулившись до дверей.
Поскиглювання стихло. Він ще постояв, уже збирався йти, як за дверима знову почувся протяжний сумний голос.
— Хто там плаче? — спитав Ярослав.
— Я не плачу, а співаю, — відповів дитячий голосок.
— А чого біля дверей співаєш?
— Маму чекаю.
— А де вона? Ти що, сам?
— Мама до бабусі в лікарню поїхала, а мене замкнула. Я хворію.
— Як це замкнула? А скільки тобі років?
— П’ять. А ти хто?
— Я Ярослав. Ішов повз, почув твою пісню.
— А я Артемко. Хочеш, я тобі віршик про Святого Миколая розкажу?
— Давай, — згодився Ярослав.
Він слухав і посміхався. Сам у дитинстві такі ж вчив, тільки забув.
— За віршик подарунок буває. Тільки як я тобі його передам? Ти ж замкнений. Я зараз до друга зайду на часину й повернуся. Гаразд?
— Який подарунок? Ти Святий Миколай?
— Ні. Чекай, — сказав Ярослав і пішов далі.
Двері відчинив Сашко і одразу схопив Ярослава в обійми.
— Привіт, друже! Скільки літ — ні слуху, ні духу.
— Дай людині роздягнутися, — почувся жіночий голос.
Ярослав відсторонився й побачив у дверях Марійку. Вона змінилася, розквітла.
— Заходь, ми недавно переїхали, ще не все доробили, — у голосі Сашка чулася гордість. Мовляв, дивись, заздри.
Він оглянувся і насвистів.
— Оце так! Не скромничай. Гарно у вас.
— Залізли у борги, зато окремо від батьків. Нащадка плануємо. — Сашко сяявЯрослав усміхнувся, глянувши на Артемка, що весело бігав по кімнаті з новою машинкою, і зрозумів — ось воно, справжнє щастя, якого він шукав усі ці роки.
