Ярина злизувала білий крем із чайної ложки.
— Ярино Петрівно, ви тепер пенсіонерка. Витрачати вам особливо ні на що. Ми з Денисом вирішили зменшити допомогу.
На столі стояв торт за тисячу вісімсот гривень. Куплений на пенсію Ярини.
Ярина дивилася на порожню чашку. Чай давно охолов. Усередині глухо клацнуло.
— В сенсі зменшити? — спитала Ярина.
Соломія відклала ложку. Витерла губи серветкою. Рухи були повільні, господарські.
— Прямо. Вам учора переказали першу пенсію. Вісім тисяч гривень. Квартплата у вас дві. На їжу вистачить з головою. Навіщо вам більше?
Денис сидів поруч. Дивився в тарілку. Копирсав виделкою рештки бісквіта.
— Денисе, ти теж так вважаєш? — спитала Ярина.
Син знизав плечима.
— Мам, ну в нас іпотека. Машина в кредиті. Соломії треба зуби лікувати. Ти ж вдома сидиш. Тобі ні проїзний не потрібен, ні новий одяг.
Ярина підсунула до себе паперову серветку. Взяла ручку.
— Я сиджу вдома. З вашими дітьми.
— Ну ви ж бабуся! — обурилася Соломія. — Це ваша радість!
— П’ять тисяч, які ви мені давали, — Ярина написала цифру на серветці. — Це була не допомога. Це була оплата моєї праці.
Соломія коротко засміялася. Не з радості. Зі злості.
— Тьху. Лічильник у таксі ввімкнули. Якої ще праці? Ви з рідними внуками сидите!
— Сорок годин на тиждень. Плюс я забираю їх із садка. Плюс готую їм обід зі своїх продуктів.
— Ми вам внуків народили! — голос невістки злетів угору.
— Народжували ви їх собі, Соломійко.
Денис із гуркотом кинув виделку на стіл.
— Мам, не починай. Соломія права. Платити рідній матері за час із внуками — це дикість. Ми більше грошей переказувати не будемо. Крапка.
Ярина мовчки встала. Підійшла до комода. Відкрила верхню шухляду. Дістала зв’язку ключів.
Підійшла до столу. Кинула ключі перед сином. Метал брязнув об скло тарілки.
— Що це? — Денис насупився.
— Ключі від вашої квартири. Раз я тепер просто любляча бабуся, а не безкоштовна няня, мій графік змінюється.
Соломія пішла червоними плямами.
— Це як розуміти, Ярино Петрівно?
— Дуже просто. Із завтрашнього дня ви відводите Артема й Одарку в садок самі. Лікарняні берете самі. Вихідні діти проводять із вами.
— Я працюю! — гримнула невістка.
— Я теж працювала. Сорок років на заводі. Тепер я відпочиваю.
Ярина підійшла до вхідних дверей. Відчинила їх.
— Чай допили? Торт доїли? Вихід там.
Денис підвівся першим. Обличчя червоне. Схопив куртку з вішака.
— Ти ще пошкодуєш, мам. Подзвониш, коли самотньо стане.
Ярина Петрівна не відповіла. Вона грюкнула дверима й повернула замок.
У понеділок Ярина прокинулася о восьмій. На кухні було тихо. Ніхто не просив увімкнути мультики. Ніхто не розливав компот на чисту скатертину.
Вона зварила собі справжню каву. Дістала гарну чашку.
Дзвінок у двері пролунав о восьмій п’ятнадцять.
Довгий. Нахабний. Безперервний.
Ярина підійшла до дверей. Подивилася у вічко.
На сходовій клітці стояла Соломія. У зубах затиснутий телефон. В одній руці жовтий пакет із супермаркету. Другою рукою вона тримає чотирирічну Одарку за каптур куртки. Поруч переминається з ноги на ногу шестирічний Артем.
— Відчиняйте! — крикнула Соломія в зачинені двері. Смикнула ручку.
Ярина натиснула на кнопку домофона.
— Я сплю, Соломіє.
— Ярино Петрівно, не дурійте! Мені на роботу о дев’ятій! У садку карантин, я їх не поведу туди.
Діти захнипали. Одарка почала терти очі брудною рукавицею.
— А я на пенсії. У мене режим.
Соломія копнула двері чоботом.
— Я їх зараз тут залишу! На килимку! Самі потім опіці пояснювати будете!
Ярина притулилася лобом до холодного металу дверей.
— Залишай. Сусідка тітка Ніна якраз удома. Вона одразу в поліцію зателефонує. Скажу, що мати покинула дітей у під’їзді й утекла.
За дверима повисла тиша. Тільки чулося важке дихання невістки.
— Ви божевільна. Дрянь стара, — процідила Соломія.
Кроки стихли. Ліфт брязнув дверима. Поїхали.
Ярина пішла на кухню. Кава вже охолола. Вона вилила її в раковину й налила нову. Руки трохи тремтіли. Але всередині було спокійно.
Денис зателефонував в обід.
Трубку Ярина взяла не одразу. Чекала, поки він зателефонує втретє.
— Слухаю.
— Мам, ти зовсім з глузду з’їхала? — Денис кричав у трубку. На задньому фоні гуділи машини. — Соломії догану вліпили! Вона запізнилася на дві години, бо возила дітей до моєї тещі на інший кінець міста!
— І як там Зінаїда Степанівна? — рівним тоном спитала Ярина Петрівна. — Зраділа внукам?
— Не біси мене. Навіщо ти влаштувала цей цирк?
— Денисе, я попереджала. Мої послуги коштують грошей. Ви платити відмовилися.
— Та які гроші?! Це твоя кров!
Ярина взяла зі столу серветку з учорашніми записами.
— Кров? Добре. Три місяці тому ти позичив у мене сорок тисяч гривень. На ремонт коробки передач. Повернув?
Денис запнувся.
— Я віддам. Зарплату затримають і віддам.
— Не віддаси. А я брала кредит на цю суму. І плачу відсотки зі своєї пенсії. Вісім тисяч гривень, Денисе. Мінус дві комуналка. Мінус півтори кредит за твою машину. Скільки залишається?
— Я тобі продукти привожу!
— Раз на місяць. Два пакети круп і курку. На сімсот гривень. А діти з’їдали в мене на тиждень на тисячу.
— Мам, ну ти вічно все рахуєш! — завив Денис.
— Довелося навчитися. Коли син рахує мою пенсію.
Ярина повісила трубку. Натиснула кнопку вимкнення звуку.
Увечері в застосунку банку дзенькнуло повідомлення.
Переказ від Дениса. Дві тисячі гривень. Повідомлення: «На. Вдавися».
Ярина переказала гроші назад. Повідомлення писати не стала.
Минуло два тижні.
Жили як чужі. Дзвінків не було. Ярина гуляла в парку. Читала книги. Здала в хімчистку старе пальто.
У п’ятницю ввечері вона пекла яблучний пиріг. Просто для себе. Запах кориці заповнив тісну кухню.
У двері зателефонували.
Ярина відчинила. На порозі стояв Денис Володимирович. Вигляд пом’ятий. Очі бігають. Поруч із ним стояв Артем у брудній синій куртці.
— Мам, виручай.
Денис уштовхнув сина в коридор.
— Що сталося?
— Соломія в лікарні. Підозра на апендицит. Я зараз до неї поїду, хірургів ловити. Одарку теща забрала, а Артема подіти нікуди. Залиш до завтра. Будь ласка.
Ярина подивилася на внука. Той стояв, опустивши голову. У руках тримав планшет.
— Гаразд. Проходь, Артеме. Роздягайся.
Денис видихнув так, ніби мішок картоплі скинув.
— Спасибі, мам. Я подзвоню вранці.
Двері за ним грюкнули швидше, ніж Ярина встигла спитати номер лікарні.
Артем зняв куртку. Кинув на підлогу.
— Підніми й повісь на гачок, — спокійно сказала Ярина.
Хлопчик спідлоба глянув на неї. Підняв куртку.
— Голодний?
— Ні. Ми в макдональдсі їли.
Вони сиділи на кухні. Ярина різала пиріг.
— Як там мама? — спитала Ярина. — Дуже живіт болів?
Артем уплітав пиріг.
— У мами не болить живіт.
Ярина завмерла. Ніж зупинився за міліметр від тарілки.
— А чому тато сказав, що вона в лікарні?
— Не знаю. Мама вдома купальник міряла. Вони з татом у спа-готель поїхали. У тітки Зоряни день народження.
Усередині щось зачинилося на глухий, важкий замок.
Вона поклала ножа. Витерла руки. Взяла телефон.
Зайшла на сторінку Зоряни, молодшої сестри Соломії. Перша ж історія завантажилася з веселою музикою.
Дерев’яний пірс. Басейн з гарячою водою. Соломія в новому зеленому купальнику цокається келихом із шампанським. Підпис: «Дівчатка такі дівчатка! Чоловіки оплатили вихідні!». Час публікації — сорок хвилин тому.
Заміський клуб «Сосновий бір». Це за двадцять кілометрів від міста.
У телефоні булькнуло повідомлення. Від Дениса.
«Мам, хибна тривога. Апендициту немає. Але лікарі сказали відлежатися. Ми до неділі в її мами побудемо. Нехай Артем у тебе поживе два дні. Цілую.»
Ярина довго дивилася на екран.
Потім подивилася на Артема. Той розмазував яблучну начинку по столу.
— Артеме, одягайся.
Хлопчик підняв голову.
— Куди? Ми ж тільки прийшли.
— Ми їдемо до мами. Вітати тітку Зоряну.
Таксі обійшлося в триста гривень.
У салоні пахло дешевим ароматизатором і мокрим снігом. Артем заснув на задньому сидінні. Ярина дивилася у вікно. Повз миготіли голі чорні дерева.
Жодної люті не було. Був холодний розрахунок.
Машина зупинилася біля кованих воріт клубу «Сосновий бір».
Ярина розрахувалася. Вийшла на морозне повітря. Вивела сонного Артема.
Хлопчик позіхав і тер очі. Куртка застібнута криво. Шапка з’їхала набік.
На ресепшені стояла висока дівчина в строгій уніформі.
— Добрий вечір. Підкажіть, де проходить банкет Зоряни Савельєвої?
Дівчина чергово посміхнулася.
— Зал «Перлинний», по коридору праворуч. Вас провести?
— Ми самі знайдемо.
Ярина міцно тримала Артема за руку. Вони йшли коридором із м’яким килимом. Грала приглушена лаунж-музика. Пахло дорогими парфумами й смаженим м’ясом.
Вона штовхнула важкі дубові двері залу «Перлинний».
Усередині було людей двадцять. Довгий стіл заставлений закусками. Приглушене світло. За столом виголошував тост якийсь пухкий чоловік.
Соломія сиділа поруч з іменинницею. У вечірній сукні з відкритими плечима. Волосся красиво вкладене.
Денис сидів навпроти. Сміявся, відкинувшись на спинку стільця. У руках склянка з віскі.
Ярина ступила в зал.
Кроки по паркету були гучними. Артем спіткнувся об ніжку стільця й захникав.
Кілька людей обернулися. Тост затих.
Денис повернув голову. Його усмішка сповзла так швидко, ніби її стерли ганчіркою. Обличчя зблідло.
— Мамо? — видихнув він. Склянка брязнула об край тарілки.
Соломія подалася вперед. Очі стали круглі, як блюдця.
Ярина підійшла прямо до їхнього столу.
Вона не кричала. Не лаялася. Вона говорила рівно, але так, що чув увесь зал.
— Денисе. Ви забули свій багаж.
Ярина підштовхнула Артема вперед. Той побіг до матері й уткнувся носом у її вечірню сукню, залишивши на шовку вологий слід від брудного рукава куртки.
— Мам, я їсти хочу! — захникав Артем.
Соломія стиснула щелепи так, що жовна надулися.
— Ярино Петрівно, що ви робите? — прошипіла невістка. — Ви нас перед друзями соромите! Забирайтеся негайно й заберіть його!
Зоряна, іменинниця, підвелася.
— Денисе, це що за цирк? Ви ж казали, що дітей прилаштували.
Денис схопився. Схопив Ярину за лікоть. Пальці стиснулися боляче.
— Ти навіщо приперлася? Я ж просив!
Ярина повільно опустила погляд на його руку. Потім подивилася в очі. Дивилася як на перешкоду. Як на порожнє місце.
— Прибери руку, Денисе.
Він відсмикнув пальці.
— Ви мені збрехали, — дзвінко промовила Ярина, щоб гості теж чули. — Про апендицит. Про лікарню. Скинули дитину, як річ у камеру зберігання, і поїхали пити.
— Ми втомилися! Ми маємо право на відпочинок! — вигукнула Соломія.
— Маєте. Але за свій рахунок. З дітьми будете відпочивати разом. Я на пенсії. Мій робочий день закінчений.
Ярина повернулася.
— Бабусю! — закричав Артем.
Вона не обернулася. Вона йшла до дверей, дивлячись прямо перед собою.
У спину вдарив крик сина:
— Ти мені більше не мати! Забудь наш номер!
Двері зачинилися, відрізаючи її від шуму залу.
У коридорі було тихо. Ярина поправила комір пальта. Викликала таксі назад. Усередині була дивна порожнеча, від якої чомусь дихалося дуже легко.
У неділю вдень ключ туго повернувся в замку квартири Ярини.
Двері здригнулися від удару.
Потім дзвінок. Довгий. Шалений.
Ярина Петрівна заварювала чай у улюбленій чашці з котами. Вона не поспішала. Зняла чайник із плити. Витерла стіл губкою.
Підійшла до дверей. Відчиняти не стала.
— Хто там? — гучно спитала Ярина.
— Відчиняй! — голос Дениса зривався. — Замки поміняла?!
— Поміняла. Уранці слюсар приходив. Вісімсот гривень узяв. Зі своєї пенсії.
Денис ударив кулаком по дверях.
— Мам, ти в своєму розумі?! Соломія зі мною не розмовляє другий день! Зоряна нас вигнала зі свята! Там мій шеф був, він усе бачив!
— Твої проблеми, Денисе.
— Винеси мої речі! — заревів син із площадки. — Інструменти, вудки, ковзани зимові. Усе, що на балконі лежало.
— Винесу. У п’ятницю. Зберу в коробки й виставлю до сміттєпроводу.
— Ти хвора! Рідного внука на посміховисько виставила! Психіку дитині зламала!
— Психіку йому ламають батьки, яким він заважає пити шампанське в спа-готелі.
За дверима повисла важка тиша.
Потім Денис процідив крізь зуби:
— Ти здохнеш на самоті. Ніхто склянки води не принесе.
Ярина посміхнулася. Відображенню у вічко. Посмішка вийшла жорсткою.
— Кулер куплю. З доставкою додому. Прощай, Денисе Володимировичу.
Вона відійшла від дверей. Кроки на сходах затихли.
На кухні пахло свіжим чаєм і спокоєм. У квартирі не було ні чужих брудних черевиків, ні зламаних іграшок, ні крикливих родичів. Вона вперше за багато років належала тільки собі.
Ярина Петрівна сіла за стіл. Відпила гарячий чай.
А як би ви вчинили на місці Ярини: залишили дитину в себе, проковтнувши брехню, чи теж привезли його просто на вечірку до батьків?
