— Ви мені нічого не зробите. Я не винуватий, — забелькотав Михайло й подався назад. Його трусило від страху.
На початку червня встановилася справжня літня спека. Люди, стомлені від міської духоти, поспішали вирватися з кам’яних джунглів — на дачі, у село, до моря. Олексій із дружиною та донькою теж вирушили рано-вранці на вихідні до невеличкого селища, де він виріс і де жила його мати.
— Ну що, готові? Нічого не забули? Тоді рушаймо, поки сонце не розпалилось, — командував Олексій, вмостившись за кермом. Даринка сіла поруч із батьком, а Ольга влаштувалася ззаду, подалі від кондиціонера.
На родинній раді вирішили, що останні канікули Даринка проведе у бабусі. Дівчині не хотілося їхати з міста, але друзі вже роз’їжджалися хто куди, і залишатися в місті було нудно.
— Чого така сумна? Побачиш, тобі сподобається. У селищі ж є друзі. Ще й не схочеш повертатися, — підбадьорив доньку Олексій.
— Та годі, тату, усе гаразд, — буркнула Даринка, пристебуючи ремінь.
— Оце інша розмова, — повеселішав Олексій. — Останні довгі канікули. Наступний рік — випускний: іспити, вступ, а там й доросле життя.
Місто прокидалося, скидаючи з себе сонну млявість. Дороги ще не були завантажені, тому машина швидко виїхала за межі міста.
Сонце тільки починало підніматися. Його промені пробивалися крізь листя дерев уздовж траси, немов гострі голки, б’ючи в очі. «Усе ж добре… Але чому на серці так неспокійно?» — подумав Олексій, дивлячись на сіру стрічку дороги, що бігла під колесами.
Через чотири години вони в’їхали в селіще, яке тонуло у зелені та квітах. Бабуся відчинила двері, схопилася за голову — нарешті приїхали! — і всіх по черзі розцілувала.
— Як Даринка виросла… Зовсім наречена! Олексійку, я спекла твої улюблені пиріжки. Заходьте в кімнату, чого товчетеся у сінях? — радісно метушилася мати.
— Тут усе, як колись, — зітхнув Олексій, оглядаючи кімнату й удихаючи знайомий з дитинства запах. — Нічого не змінилося. Навіть речі лежать на тих самих місцях. Мам, і ти все така сама. — Він обійняв матір.
— Та годі тобі, — відмахнулася від неї мати. — З дороги, мабуть, проголодалися? Мийте руки — й будемо снідати.
— Ти, мам, слідкуй за цією «нареченою». Не давай занадто багато волі. Щоб по ночах не швендяла, — сказав Олексій, відкусивши від пирога половину й застогнавши від задоволення.
— Та годі тобі! Ти ж сам у її віці яким був? — хитнула головою мати, підсуваючи синові кухоль домашнього холодного морсу.
— Ось-ось! Ну-но, ба, розкажи, яким він був. А то створюється враження, що святим народився, — парувала Даринка.
Бабуся метушилася, виставляла на стіл солодощі, мимохіть глянула у вікно.
— Може, кому чаю гаряченького? — Вона окинула поглядом довгочОлексій вийшов у двір, дивлячись, як Даринка сміється з друзями, і зрозумів, що найголовніше — це щастя й здоров’я його родини.
