Оксана мила посуду на кухні, коли туди увійшов Степан. Перед цим він вимкнув світло.
Ще ж досить світло, нема чого електрику витрачати, незадоволено пробурмотів він.
Я хотіла пральну машину ввімкнути, тихо промовила Оксана.
Вночі поставиш, сухо відповів Степан. Коли електроенергія дешевша. І не треба так сильно воду відкривати. Ти витрачаєш занадто багато, Оксано. Забагато. Невже не розумієш, що так ти зливаєш наші гроші в каналізацію.
Степан збавив тиск води. Оксана з сумом подивилась на чоловіка, вимкнула воду, витерла руки рушником і сіла до столу.
Степане, ти хоч раз дивився на себе збоку? запитала вона.
Я щодня тільки цим і займаюся, роздратовано кинув Степан.
І що можеш про себе сказати? допитувалась Оксана.
Як про людину? перепитав Степан.
Як про чоловіка і батька, уточнила Оксана.
Чоловік як чоловік, відмахнувся Степан. Батько як батько. Звичайний. Не гірший і не кращий. Нічим не відрізняюся від інших. Чого причепилась?
Ти хочеш сказати, що всі чоловіки такі, як ти? перепитала Оксана.
Ти до чого ведеш? зруйнував тишу Степан. Посваритися хочеш?
Оксана вже знала, що відступати немає куди, цю розмову треба довести до кінця. До того моменту, поки він не зрозуміє, яке це страждання жити з ним під одним дахом.
А ти знаєш, чому ти досі не пішов від мене? стиха проказала Оксана.
А що я мав би піти? відказав Степан, криво всміхаючись.
Хоч би вже тому, що ти мене не любиш, твердо сказала Оксана. І дітей ти не любиш.
Степан квапився щось заперечити, але Оксана не дала йому шансу.
І не кажи, що це не так. Насправді ти нікого не любиш. І сперечатися не будемо, щоб час наш не гаяти. Я хотіла сказати про інше. Про те, чому ти досі мене й дітей не покинув.
Ну і чому? поцікавився Степан.
Через свою скупість, спокійно сказала Оксана. Через свою надмірну жадібність. Ти настільки жадібний, що розлучення для тебе це грошові втрати, яких ти боїшся, як вогню. Пятнадцять років разом. І на що ми їх витратили? Які в нас досягнення за ці роки, окрім того, що ми стали сімєю й маємо двох дітей?
Всяк ж життя попереду, знизав плечима Степан.
Не все, Степане, гірко сказала Оксана. Залишилося вже не так багато. За всі ці роки ми жодного разу не їздили на море. Навіть в Україні. Відпустку постійно проводимо у Львові. Навіть за грибами в Карпати не вибираємось. Чому? Бо це дорого.
Бо ми збираємо гроші, урвав її Степан. Для нашого майбутнього.
Ми? з іронією уточнила Оксана. Може, це ти збираєш?
Для вас намагаюся, виправдовувався Степан.
Для нас? Справді для нас? Пятнадцять років ти щомісяця відкладаєш наші спільні гривні на рахунок для мене й дітей?
А для кого ж іще? Степан аж розсердився. Завдяки мені у нас вже чималий капітал.
У нас? перепитала Оксана. У тебе, може, щось є на рахунку. У мене анічогісінько. Давай перевіримо: дай мені грошей, я куплю собі й дітям новий одяг. Бо вже пятнадцять років ходжу в тому, в чому заміж виходила, і в речах, які мені віддає дружина твого старшого брата. А наші діти взагалі доношують одяг двоюрідних братів. І головне! Я орендую окрему квартиру. Бо в мами твоєї більше не можу прожити.
Мама дала нам дві кімнати, кивнув Степан. Не нарікай. А щодо одягу для дітей навіщо витрачатися, якщо можна взяти у родичів?
А я? спитала Оксана. Мені чий одяг до душі? Жінки твого брата?
Для кого тобі наряджатися? стенув плечима Степан. Це вже смішно. Тобі тридцять пять. Двох дітей маєш. Не до шмоток тобі.
А до чого мені? подивилась у вічі Оксана.
Про сенс життя думай, серйозно проказав Степан. Є речі серйозніші за побут і речі… Вищі! Справді варті уваги.
Про що це ти? не розуміла Оксана.
Про духовний розвиток, виголосив Степан. Треба піднятись над суєтою речей і житлового питання.
Все зрозуміло, сумно посміхнулась Оксана. Тому всі гроші зберігаєш у себе і нам нічого не даєш. Щоб ми росли духовно, так?
Бо вам довірити не можна! зірвався на крик Степан. Ви ж усе одразу витратите. А як що, з чого жити будемо?
Це ти добре сказав, спокійно відповіла Оксана. Але скажи мені, коли ж ми почнемо просто жити? Бо таке враження, що твоє «якщо що» вже настало!
Степан мовчав, злобно дивлячись у порожнечу.
Ти економиш навіть на милі, туалетному папері й серветках, продовжувала Оксана. З фабрики приносиш мило, яке там видають.
Копійка гривню береже, буркнув Степан. Все велике починається з дрібниць.
Тоді скажи термін: скільки ще чекати? Десять років? Двадцять? Скільки ти ще збираєшся накопичувати, щоб ми могли жити як люди? З гарним туалетним папером. Мені вже тридцять пять, а, схоже, чекати ще довго. Я права?
Степан мовчав.
Сорок років? У цьому віці вже можна почати жити?
Степан мовчав.
Не час, ще рано, іронічно посміхнулась Оксана. А в пятдесят років? А в шістдесят, може? До того часу на рахунку назбирається багато! І тоді ми почнемо жити! Я зможу купити все, чого хотіла собі й дітям?
Степан мовчав.
Степане, Оксана вже тривожно зітхнула. Я подумала: а раптом ми до шістдесяти не дотягнемо? Ми ж харчуємося гірше нікуди, бо ти економиш. Їмо byдь-що, бо воно дешеве, та й настрій завжди кепський. Помічав? Бо з поганим настроєм довго не живуть.
Якщо переїдемо від мами й будемо харчуватись добре, то вже не будемо збирати, сказав Степан.
Не будемо, погодилася Оксана. Саме тому я й іду від тебе. Я більше не хочу збирати гроші. Тобі це подобається, а мені ні.
А як ти житимеш? жахнувся Степан.
Прекрасно житиму, впевнено відповіла Оксана. Зніму квартиру, буду жити з дітьми. Зарплати мені вистачить і на їжу, і на одяг. Найголовніше не доведеться слухати твоїх повчань про електрику й воду. Пральною машинкою користуватимусь коли хочу. І не перейматимусь, якщо забуду вимкнути світло. Купуватиму найкращий туалетний папір і завжди матиму серветки. В магазинах купуватиму те, чого душа забажає, не чекаючи акцій.
Та ти ж нічого не зможеш відкладати! перелякано сказав Степан.
А навіщо? широко всміхнулася Оксана. Я й не збираюся. Твої аліменти на дітей буду відкладати, хоча… та ні. Все витрачатиму від копійки до копійки. Житиму від зарплати до зарплати. На вихідні привозитиму дітей вам із мамою. Ти уявляєш, яка це економія! Буду ходити в театр, у ресторани, на виставки. Влітку поїду на море. Ще не вирішила, де саме, але точно вирішу, щойно стану вільною.
У Степана зник весь колір з обличчя. Він миттєво підрахував у думках, скільки в нього залишиться після виплати аліментів. Але ще більше його налякали майбутні витрати Оксани на подорожі до моря. Бо це ж його гроші!
Я ще не сказала головного, спокійно докинула Оксана. Той рахунок, на якому лежать гроші, ми розділимо навпіл.
Як це? не зрозумів Степан.
Порівну, чітко сказала Оксана. Все, що накопичували пятнадцять років. І ці гроші я теж витрачу. Я не буду збирати на життя, я нарешті житиму зараз.
Степан щось беззвучно шепотів, намагаючись знайти слова, але страх паралізував його думки й волю.
А знаєш, про що я мрію, Степане? мяко мовила Оксана. Щоб коли настане мій час залишати світ, на рахунку не зосталось жодної копійки. Я буду знати, що жила для себе й для дітей, використавши все.
Через два місяці Оксана і Степан розлучились.
Іноді справжнє життя починається лише тоді, коли маєш відвагу захищати свою гідність, щастя і право на радість, не відкладаючи їх на потім.
