Валентина котилася дивною плаваючою ходою проспектом Перемоги у Києві, коли її ніби зупинила невидима стіна: «Ой, мобілка ж залишилася на кухні між чашкою чаю й газетою Вечірній Київ!». Валентина розвернулася і, пливучи крізь ранковий туман із запахом чебрецю, заскочила до багатоповерхівки, якою весь час керував невидимий двірник Пан Микола. Підійшовши до ліфта, вона натисла кнопку і двері ковзнули вбік із таким звуком, ніби зітхнула старенька гармошка. Вона увійшла, натиснула «8», але ліфт раптом зупинився рівно посередині восьмого й девятого. Лампочка моргнула, простір стиснувся. Валентина опинилася наче в консервній банці зі скляними стінами, а замість кнопок перед нею світилися маленькі золоті вареники.
Голос її чоловіка Григорія ледь долинав крізь щілини ліфта, ніби з іншого виміру:
Олюню, золота моя, як я сумував за тобою, ласкавилися його слова, що кидали відблиски по стінах ліфта так, що вони розтікалися соняшниковою олією.
Сьогодні ввечері чекаю, відповіла жінка чітко українським голосом, і Валентина впізнала знайому інтонацію Олександри з сорокової квартири, в якої завжди пахло пиріжками з сиром.
Сьогодні чоловік твій знову на чергуванні? тягнув Григорій, а від слів його виростали зелені листки прямо з підлоги.
Увесь тиждень; повертається не раніше світанку, шепотіла Олександра. Але зараз пора, інакше хтось помітить.
Ну що ж ці ліфти вічно ламаються! нервував Григорій, оглядаючи невидимі годинники на стінах підїзду.
Слова летіли по повітрю, оберталися ключами, і Валентина відчувала її думки швидко закручуються добовими ритмами Києва. Вона вперше усвідомила, як багато у світі підвальчиків і як мало справжньої довіри. ЇЇ ім’я і Григорієве промайнуло поміж фраз так ясно, ніби хтось написав їх вогняним олівцем просто у повітрі.
Оце так! бурмотіла Валентина, уявляючи, як чоловік під виглядом вечірньої прогулянки ходить зовсім не по повітря свіжим дихати, а занурюється у чужі обійми. Ну, побачиш ти, як повітря свіже на восьмому поверсі…
Коли майстри, вибухаючи запахом мазуту й осінніх яблук, звільнили її з ліфта, у Валентини вже був план. Надвечір, коли до Києва нарешті прийшла перша серйозна злива та стекла по вікнах, Григорій, задумано помахуючи парасолькою з вишитим тризубом, сказав:
Валюню, я на годинку по повітря.
На дворі дощ, підморгнула Валентина.
Ну і нехай, відмахнувся Григорій. Парасоля все витримає.
Я б не ризикувала. Сьогодні невдалий день, пташки не співають
Не вірю в прикмети, бурмотів Григорій, надягаючи піджак і черевики. Зараз повернуся.
Минуло не більше півгодини, і ось уже стукає у двері спантеличений, без одягу й парасолі.
Мене пограбували! завив він. Гопники прямісінько біля Бессарабки.
Усе твоє вже склала у валiзу, з холодною ввічливістю сказала Валентина. Лежить біля сміттєпроводу, у тій же валізі твої розхвалені черевики й піджак. Олександрі з восьмого поверху привіт передавай!
І двері зачинилися, залишивши Григорія голим і перемурзаним, як ранковий вареник.
Валентина увімкнула телевізор, де крутили якесь щось про Буремний Чернігів. Вигукнула подумки:
Добре, що Марічка наші в Австралії, не бачить цієї ганьби, а Стефан займається своїми стартапами в Харкові.
Григорій швидко шарпнувся до сміттєпроводу валіза стояла й чекала на нього, як вірний собака, тільки тиха. Він переодягнувся, і попрямував навмисно нетвердою ходою до брами.
Але телефон його залишився у Олександри. Він повернувся, просити у Валентини і тут знову все поглинула темрява: електрики не стало на весь будинок, і ліфт перемістив його на восьмий поверх, наче затягнув подихом самого міста.
Саме там, серед казкових відблисків аварійних ліхтариків, він побачив Олександру з валізою.
Твій телефон у мене, ніби скигляче, ніби смішно сказала вона. І речі теж.
Ото добре, зітхнув Григорій.
А потім вони обидва сіли у ліфт у тому мареві, місто їх тихо обіймало, і таксі розїхали їх у різні боки крізь густе київське повітря, заколисане електричними снами та запахом змоклої шафранової пилюки.
