Ранкова метушня біля Хрещатика має свій ритм: підкови цокають по бруківці, клаксони верещать у заторі, десь далеко ріже повітря осінній скрежет трамвая. Соломія рухається наче привид у вицвілому синьому фартуху прибиральниці, міцно стискаючи паперовий стакан із кавою. Вагітна на сьомий місяць, виснажена, але йде до роботи. Бо треба.
Проходить під брудною підземкою, як завжди, уникаючи торгашів-контрабандистів, квіткових візків та речей безхатьків. Більшість відводять погляд. Соломія ні. Не може. Не після всього, що пережила.
І знов його зустрічає.
Пригорнувшись до бетонної стіни, напівприхований у тіні, чоловік, якого вона вже бачила кілька разів: кучеряве волосся спадає на чоло, на колінах саморобна милиця, а шапка-восьмиклинка вивернута догори дригом для монет. Але в ньому щось не таке, як у інших. Не жебрує. Не благає. Просто сидить і спостерігає.
Соломія вагається мить і підходить. Дістає з кишені пальто пом’яту купюру у 150 гривень учорашні чайові і простягає йому.
«Щось гаряче візьми, гаразд?» тихо каже. «Не дуже багато».
Чоловік не бере. Не одразу.
Замість цього дивиться на її живіт.
«Завжди така щедра?» хрипко питає він.
Вона знизує плечима. «Бувало й на тій стороні.»
Він ледве помітно посміхається й бере купюру.
Та коли їхні пальці торкаються, у його очах спалахує щось дивне. Наче пізнання. Чи докір.
«Гей,» раптово говорить він, озираючись. «Завтра тут будеш?»
Соломія кліпає. «Так. Я завжди тут.»
Він нахиляється на кілька сантиметрів ближче. «Не йди. Не завтра. Не цим шляхом.»
У неї перехоплює подих.
«Чому?» ледь чутно видихає вона.
Та він уже відвернувся, натягнув каптур і поринув у тінь.
Соломія стоїть нерухомо. Місто гуде навколо, ніби нічого не сталося. Ніби хтось не порушив тишу її звичайного ранку попередженням.
Загроза? Пастка?
Чи щось зовсім інше?
Тієї ж ночі, повернувшись до своєї однокімнатної у Подолі, вона знову й знову прокручує ту мить. Його очі. Спішність у голосі. Та дивна ваганість, наче він хотів щось додати та не наважився. Вона вмостилась на просілому дивані, одна долоня на животі, інша стискає телефон. Майже подзвонила. Але кому? Ні родини. Ні близьких друзів, щоб турбувати опівночі.
Лиш цей чоловік.
Лиш його слова.
«Не йди цим шляхом завтра».
Вона ще не знає, але його натяк… назавжди змінить її долю.
