— Ой,і холодно же, — говорив Коваленко, тим часом допомагаючи Катерині Андріївній закутатись в її кожух. А старі вигукували: — Булочок привези нам, не в чорній коробці,а оті, в зеленій.
— Не забудь привезти ліки, — просила Іванівна. Вони її привели до жд станції і на кінець побажали
— Щасливо доїхати! Катерина Андріївна їхала гостювати до сина,до внуків любимих,і відверто кажучи,їй всі заздрили
— Ану,давайте! — крикнув Коваленко на вкритого вже інеєм коня, і захиталося село ,побігло доріжкою вздовж саней звивистою стежкою
В очах темніло,по всьому вокзалі стояв дим,бігало кучу народу.Катерина Андріївна з сумкою притулилася до свого вагона і чекала, а до неї так ніхто і не підходив.
«А чи в те місто я приїхала? — подумала жінка. — У людей запитати — сміятися будут».
Народ побігав, побігав і ніби зникли десь всі — де-не-де залишилося кілька людей, і Катерина Андріївна побачила, що до неї йдуть Гарно одягнуті чоловік і жінка і посміхаються на ходу до неї
«Хто ж то такі?» — розгубилася вона, і недобре стало на морозі:
— Вадимко …
По його очах було видно: він дуже зрадів! Він налетів на неї, обняв і поцілував в лоба.
— А це кохана моя,знайомся.
Жінка посміхалася:
— Таня.
— Та я знаю!Після вашого весілля,Вадим фото надіслав. Я тоді ще подумала: чи не помилився!
Ми йшли до таксі, а Катерина Андріївна перехоплювала погляд невістки — та також придивлялася.
Досить довго вони їхали красивим містом,і приїхали до п’ятиповерхового будинку. Будинок був дуже гарним, і Катерина Андріївна здивувалася такий він був міцний і великий..
На 5-ий поверх піднімалися на ліфті, тому Катерина Андріївна дуже боялася, чи не обірветься він. У квартирі їх зустрічали внучата — старший Коля і чотирирічний Тимур.
— Бабуся, яка ж ти гарна! — відразу сказав молодший внук , а старший нічого не сказав, тільки дивився, як вона знімає з себе величезну шубу і теплезну хустку. Зі здоровенної сумки Катерина Андріївна витягнула. яблучка,якраз 2 ,по одному для кожного онука, потерла їх в свою кофтину , і яблука заблищали ще сильніше, дала їх хлопчикам ,кожному окремо і сказала,приспівуючи:
— Золотушкииии ви мої-і-і! На,беріть наших поїжте.натуральних.
Меншенький одразу почав смакувати гостинець бабусі.
Катерина Андріївна любувалась своїм статним сином,дуже хотілося вже обійняти його.
За столом сиділи в особливому порядку: на видному місці — поважна гостя; син — ліворуч, ближче до серця; праворуч — внучки; а невістка — ближче до дверей, щоб легше було до столу їжу підносити
Як тільки поїли,Катерина Андріївна ходила купатися у ванній,невістка навіть спину натирала їй,а онуки в коридорі чекали на бабусю.
А вона вийшла розпарена, весела:
—Тільки пару не вистачає! Тепер вже ти мене клич спину терти.
Постелили бабусі на кухні,на підлозі.
Перед тим як лягти спати син прийшов,присів біля матері,а вона йому::
—Жінку свою ти щоб не смів чіпати ! Не ображай ти її…
—Та що ти , мамо , і в думках не було…
З самого ранку невістка з сином відвели внучат до дитячого садочка,ключі залишили бабусі, а самі відправились на роботу.
Катерина Андріївна оглянула квартиру і здивувалась :»Казав,двокімнатна,а тут цілих 6 ,враховуючи кладовку.Тільки живи!»
«Ото ж навчилися будинки гарні будувати! — подумала собі Катерина Андріївна. — Ціле століття їм нічого не станеться.»
Взявши з вішалки її пальто, Катерина Андріївна наділа його і по сходах спустилася з п’ятого поверху на вулицю.
«І як же люди запам’ятовують всі будинки? Син з невісткою на роботу їздять і не губляться. Звикли,напевно… »
Вона повернулася додому пізно.На вішаку курток не було, але у вітальні горіло світло. Вийшов син і сказав:
— Мамо, ти сьогодні одна вже повечеряй в кухні. Я з Танею маю багато роботи.Вона зараз якраз працює,допізна ще буде
Жінка спитала:
— Щось внуків не видно, не чути?
— Ми їх раніше вклали спати
Син приніс матрац, простирадла, ковдру, постелив на підлозі, як вчора, і пішов.
А жінка все чекала коли син прийде поговорити з нею,та він так і не прийшов тому вона виключила світло і влягласт спати
У темряві було чутно голоси:
— То ще довго Вона в нас буде?
— Та не знаю.Не думаю…
— Але ти , будь ласка, нічого не став поруч з її шубою. Вона звідти могла привезти чого завгодно.
— Таню,Таню …
— Легко тобі казати. Ти ж її не мив! А в мене руки і зараз болять. А їй ,бачите ,ще не сподобалося
. «Пару, — каже, — немає». А немиті яблука дітям як дала? Тепер я то їсти варити, то в лазниці записалася. Сиди і гризи ці камені, які вона привезла. А як не будеш гризти — образиться ще. Я їх половину в сміття викинула …
— Та чого ти,розмочила б краще,та й голубам …
— Вадим,я втомилася.
— То мама більше від тебе втомилася … Я її і не впізнаю. Їй жити залишилося зовсім небагато …
— Поживе ще: апетит у неї слава Богу …
Катерина Андріївна поставила подушку з тієї сторони, звідки лунали голоси, покрутилася і почала плакати.
Вона прокинулась, коли було ще темно.
Всі ще спали: в спальні син з дружиною, в іншій кімнаті внуки. Вона тихенько пройшло до них з кухні. Менший розлігся впоперек ліжка, а старшенький мирно сопів уві сні
«Золотушки ви мої …»
Бабуся поцілувала їх в лоб. Старший навіть не ворухнувся, а меншенький, не просинаючись ручкою відмахнувся від бабусі.
На вішалці у коридорі висіла тільки її шуба. Потихеньку, одягнувшись, вона взяла свою сумку і вийшла з квартири, спустившись сходами з п’ятого поверху.
На вокзалі були схожі на неї замерзлі люди і їхні голоси вилітали парою як гудки поїзда. Катерина Андріївна купила собі квиток в касі, під’їхав її потяг, і вона перед тим як залізти у вагон, відчула як у неї заболіло серце.
«Це б ще до села змогла я доїхати. Не дай Бог, помру ще тут».
За вікном потяга Катерина Андріївна бачила знайому місцевість. От вона і приїхала, вийшовши з потяга її станція здалась їй малою, і, Катерина Андріївна перелякалась, чи там вона зійшла з потягу. Але, впевнившись що на станції, вона бачить, знайомих їй людей, жінка заспокоїлась.
«Отут я і куплю гостинців дівчатам, — подумала вона. — Вони ж не дізнаються, звідки я їх привезла, з міста, чи з нашої станції. Скажу, що від сина.
І тут вона почула голос Громової:
— Катерина Андріївна, ти ж поїхала?
Жінка, квапливо запихала зелені коробки в сумку і не піднімаючи голови сказала:
— Ну скільки можна гостювати.
Пішла до виходу, але Коваленко покликав її:
— Катерина Андріївна, ти додому? Давай поїдеш зі мною.
Вдома їх чекав покритий інеєм кінь. Коваленко збив сіно в санях, посадив Катерину Андріївну зручніше і накрив кожухом.
Сани заскрипіли, захиталося біле поле. Лиш деколи було чути як Коваленко кричить на коня і по його голосу, було зрозуміло, як холодно в полі.
Ось ми і приїхали, Катерино Андріївно.
В хату по трохи почали надходити сусіди. Жінка затопила піч, зашумів самовар. В хаті помістилось все село, всі вісім дворів, і всі слухали розповідь Катерини Андріївни.
— Красиві обоє такі, і люблять сильно один одного.
— … Люблять! — сказало хором село.
— А дітки як ангелики. Звуть їх Коля і Тимур
— … Бабині внучата!
— І як вони до тебе ставляться? — допитувалась Іванівна з заздрістю.
— Та вони ні на крок від мене не відходили, вранці казочку розкажи, в обід колискову заспівай, ввечері віршик розкажи.
Іванівна зітхнула …
— Давай вже подарунки показуй! — не дочекавшись кінця розповіді, вигукнула Іванівна. Закипів самовар, і Катерина Андріївна розливала всім чаю, роздавала гостям пряників і печива. Баби їли і нахвалювали.
— Які ж смачні! Якби нам такі привезли – то відразу б розібрали.
— Ти навіть цигарки мені привезла! — зрадів Коваленко. — Такі я й не пробував.
Іванівна, в цікавістю запитала:
—А що ж ти так рано приїхала? Залишилась би до весни.
Катерина Андріївна посміхнулась, а Коваленко роз’яснив:
— Та тепер в гості ходити, як на заслання. Все потрібно за розкладом! Співай їм, казки розказуй, лягай, на прогулянку іди – все за розкладом. Та й для чого людям набридати. Подивилась на молодих, та й годі. Пора вертатись додому.
Баби почали перемовлятись між собою
— Та до весни могла б і погостювати!
— У синочка то рідного
— Та теперішні діти, вони тепер інші…
Як ви думаєте чи пробачила мама сину?