В ЖИТТІ ЧУЖОГО НЕ БРАЛА
Цю історію мені часто пригадує сонячне дитинство у маленькому містечку на Поділлі, де минули мої шкільні роки. Я тоді була однокласницею Оленки й водночас і зневажала її, і по-доброму заздрила. Зневажала бо Оленчині батьки відомі були на все місто своїм згубним пияцтвом. Ледве й дотягували з дня на день, перебиваючись випадковими підробітками, рахуючи кожну копійчину. Тому Оленка завжди ходила голодна, в потертій одежині й з якоюсь тугою в погляді. Батько її час від часу бив то що забагато випив, то що не так подивилась, то ще з якоїсь примхи.
Мати навіть і не мріяла заступитися за доньку. Й сама жила постійно в страху перед чоловіковою рукою. Лише рідна бабуся була для Оленки теплим промінчиком у темряві. Раз на місяць, із пенсії, яка ледве вистачала на хліб, бабуся видавала Оленці «зарплатню» за слухняність. Хоча Оленка добре знала: хіба бабуся не пробачить будь-якої провини й усе одно видасть ті омріяні пять карбованців. На той день вона чекала як на свято! Біжить у крамницю, купує морозиво (і собі, і бабусі), шматочок халви й трохи цукерок.
Кожного разу Оленка клятвено обіцяла собі розтягти те солодке щастя на весь місяць, але вже на третій день все споживала сама. І тоді бабуся діставала з холодильника свою порцію морозива:
На, внученько, їж, у мене сьогодні горло болить.
«Дивно, думала Оленка, горло в бабусі завжди болить саме у той день, коли всі цукерки зникають» І мріяла в душі, що ще колись отримає й бабусину частку морозива.
Моя ж сімя була повною протилежністю. В нашій оселі панували лад і достаток, а батьки мали пристойні заробітки. Я завжди була вдягнена за останньою модою, і часто дівчата брали у мене речі на прокат. Не знала відмов чи нестачі ситість, теплі чобітки, усе до ладу.
Зате заздрила я Оленці не лаштунками її бідності, а неземною красою й дивовижною людяністю притягувала вона душі й навіть найсуровіші серця розтоплювала своєю добротою. Я ж і гадки не мала заговорити до Оленки вважала це нижчим за свою гідність. Всі мої зверхні погляди обпалювали її, наче крижаний душ. Якось, при всіх, я кинула їй:
Ти, нещасна!
Оленка, у сльозах, прибігла додому до бабусі й усе розказала. Бабуся тихо посадила її, погладила по зачісці і мовила:
Не плач, Оленцю. Завтра скажи своїй кривдниці: «Ти права я у Бога!» й одразу стало легше.
Олена була гарна але її краса світилася теплом. А мої риси мали скоріше крижану зверхність і недосяжність.
У нашому класі всі дівчата зітхали за Тарасом. Він був двієчник і жартівник, завжди з посмішкою, не переймався ні оцінками, ні викликами до директора. Вчителі хоч і ставили йому двійки, виганяли з класу, але не могли не симпатизувати за веселий характер.
Старшокласником Тарас частенько зустрічав мене зі школи та проводжав додому. Зранку ж терпляче чекав біля порогу, щоб разом зайти в клас і вислухати жартівливе:
О, наречений і наречена!
Усі знали, що між мною й Тарасом народжується особливе почуття.
Настав останній дзвоник. Пройшов випускний бал. Школа проводжала нас у доросле життя хто куди, як журавлі на осінньому полі.
Ми з Тарасом швидко одружилися кохання не приховаєш, навіть у багатошаровій весільній сукні. Через пять місяців я народила дочку Софійку.
Оленка, закінчивши школу, мусила відразу йти працювати. Бабуся її відійшла у вічність, а батьки вимагали від доньки, щоб допомагала копійчиною. Сватачі були, та лиш справжнього кохання Оленка не знала й вирішила не поспішати. Своїх батьків-запійників вона соромилася.
Минуло десять років.
Біля кабінету нарколога у великій черзі стояли ми з мамою та Тарас із Софією й Мартою. Тараса я впізнала одразу став справжнім чоловіком. А Марта На неї не можна було дивитися без сліз: виснажена, руки тремтіли, очі згаслі. А їй же тільки двадцять вісім!
Тарас кивнув мені у вибаченні:
Вітаю, однокласнице.
Я побачила його сум і різко оцінила ситуацію:
Біда у вас Давно це з Мартою?
Давненько, зніяковіло зізнався він.
Жінка, що пє то катастрофа. Моя мама страждала так само, а тата спиртне й зовсім згубило, відповіла я, співчуваючи Тарасові й собі.
Після лікарні ми обмінялися телефонами раптом що, біда ж одна на двох спільна. Тарас почав навідуватись до мене мовляв, у тебе досвіду більше, порадь. Я із задоволенням ділилася власним досвідом: як поводитися з питущими, які методи лікування, чого не можна ніколи робити Я ж знала: більше чоловіків тонуть у склянці, ніж у морі…
Згодом зясувалося, що Тарас із донькою вже давно живуть окремо, а Марта у своїх батьків. Софійку він намагався захистити від матері, яка вже не тямила себе.
Крапкою стала історія, коли Тарас повернувся з роботи, а Марта пяна лежала на підлозі, а трирічна Соня стояла на самому краєчку вікна пятого поверху Тарас тоді збагнув: у чужу душу не заглянеш, а головне Марта не бажала лікуватися, вважала, що контролює себе. Врешті її потягло у прірву остаточно
Їхній шлюб розпався.
Якось Тарас запросив мене до ресторану й там зізнався: ще зі школи любив мене, тільки боявся відмови, а потім закрутила буденність, дитина від Марти Всі ці роки він думав про мене. Ту зустріч у нарколога він назвав Божим знаменням.
Запропонував мені руку й серце, і я таки відкрила йому своє. Правда, Тарас мені давно подобався, але щоб перебирати чужу родину такого я ніколи б не вчинила. Тепер жодних перешкод не залишилося.
Ми тихо розписалися. Я переїхала до Тараса. Софійка спершу з недовірою спостерігала за чужою тіткою, розуміла, що тепер доведеться ділити батьківську любов навпіл. Я ж оточила її теплотою й турботою, так що вона сама почала просити звати мене мамою. Через кілька років у Соні зявилася сестричка Марічка.
Одного дня біля дверей нашої оселі зявилася Марта. Я впізнала її лише по голосу її носило по місту з пляшкою за пазухою, одразу чути, хто до тебе постукав.
Ти, гадюко, відібрала у мене чоловіка й доньку! А я тебе все життя ненавиділа! прошипіла вона.
Я ж не здригнулася жодним мязом. Стояла впевнена, доглянута, щаслива.
Я в житті чужого не брала. Ти сама зреклася своєї сімї, нічого так і не зрозумівши. Жодного разу не сказала про тебе злого слова. Щиро шкода мені тебе, Марто
І рішуче зачинила двері.
