В шістдесят років я стала 0inkyнoм хлопчика, якого 3нaйшлa на подвір’ї власної дачі

Мене звати Софія Адамівна і коли мені виповнилось шістдесят(а відбулось це декілька місяців тому) одразу вийшла на пенсію. Працювала все своє життя, важко працювала і от прийшов мій час відпочити в цьому житті. А сама живу я вже років сім. Діти повиростали, створили свої сім’я та будують кар’єру кожен в різних містах. Чоловік помер, а подруг в мене немає. Тому зимую я в квартирі в місті, а як тільки теплішає – одразу на дачу.

На дачі в мене все є. город, сад, клумби, ягідні кущі і повно всього, чим можна спокійно харчуватись. Тому більшу частину року я живу в селищі. А в місті у квартирі проводжу зиму, бо на дачі сніг не можу розчищати, застара для такого. Але як би там не було, на дачі я відпочиваю, хоча й не завжди тілом, але душею точно.

Нещодавно я не змогла приїхати одразу з потеплінням, бо захворіла. А самі розумієте – працювати із застудою, тим більше літній людині вкрай важко. Тому як тільки одужала хутко зібралась та поїхала на улюблену дачу. Приїжджаю, а в мене калітка на розпашку. Перестрашилась, що хтось в подвір’я та на грядки. Але зайшовши в двір та побачивши, що дужка замка на дверях бовтається… в мене серце в п’ятки пішло. Кому потрібно обчищати будинок старої пенсіонерки?

Я все таки наважилась зайти в будинок, переживаючи за все, що там є і чи часом немає там когось. Але ні, все було на місці. Окрім горнятка, яке стояло на столі так ще й було видно, що з нього щось пили. Ну я його залишити точно не могла, бо перед від’їздом зробила капітальне прибирання і посуду брудного не залишала. Так ще й на ліжку ковдра лежала, яку я майже не використовувала, лише коли було вкрай холодно. Вона теж не могла залишитись після мене, бо я її кладу в шафі на нижню полицю.

Напруга та страх все одно давили на мене, незважаючи на те, що будинок не обчистили і нічого цінного не винесли, але хто ж проживав та господарював допоки мене тут не було. Я виглянула у вікно, яке виходило на задній двір і побачила там… хлопчика років шести-семи. Розклав багаття з дров, сидить, гріється. Ручки зовсім-зовсім близько до вогню. Я аж перелякалась, що він зараз обпечеться, тому хутко вийшла до нього на задній двір та почала дивитись на реакцію «хулігана».

Хлопчина ж різко підвівся та побіг до мене, хоча я очікувала, що він втече.

-Вибачте бабусю! Я у вас пожив трішечки… — винувато опустив голову скромний та тихий хлопчина. Від його вигляду в мене одразу серце кров’ю почало обливатись.

-Скільки ти тут господарюєш, юний гостю? Ти хоча б чим харчуєшся?

-Я лише два дні тут, а їжа… з їжі в мене лише хліба половина буханки. Але я можу поділитись! Он є ще підсмажений! – сказав він та вказав на ті залишки підгорілого хліба нанизаного на прутики.

-Як звуть тебе, маленький, і скільки років виповнилось? Та й взагалі як ти з’явився тут? – почала розпитувати я.

-Ваня я. Мені нещодавно сім виповнилось. А так то я не з цього селища, а з сусіднього. Мама з дому прогнала, шукав де б пожити – і прийшов аж в ваше селище, а тут будинок пустував. От і я вирішив трохи перекантуватись тут.

-Ну так чекай, тоді тебе напевно шукають, мати напевно всіх на пошуки підняла?

-Хотів би я такого, але мамі байдуже де я, з ким я і що зі мною. Вона напевно навіть не помітила, що мене немає. В неї в голові одні чоловіки, мало не кожних два-три місяці нового вітчима маю, один другого «кращий». Нап’ються, а потім мені діставалось на горіхи. Та й виганяли мене вже не раз. Було що й по два тижні не був дома…

Серце почало ще більше нити від жалю до цього маленького та худенького, як для свого віку, хлопчину. Просило воно мене забрати Ваню до себе. Але мені ж не дадуть бути опікуном через вік. Проте і залишити його на опіку рідній матері теж не могла. Я відвела його до хати, нагодувала, зігріла. Постелила йому ліжко та ми лягли спати. Але я не спала. Всю ніч я обдумувала, що ж мені робити.

І вже під ранок я згадала, що в мене ж є стара знайома, яка займала непогану посаду в адміністрації. Все таки, якщо вже і не поможе, то хоча б підкаже куди я можу звернутись. Тому я одразу зателефонувала їй. Катя Остапівна запевнила мене, що в моїй ситуації допомогти можуть та мають. Так, довелось побігати з документами, але пару тижнів – і я стала офіційним опікуном Ванюші. Він був нереально щасливим, навіть розплакався, коли я показала йому документи. Навіть одразу почав називати мене бабусею. А ось матінка його так і не спохватилась, що дитину в неї відібрали та позбавили батьківських прав. Мені здається їй навпаки легше стало, ніхто не заважатиме мужиків в хату приводити.

Ми почали жити разом з Ванюшою. Зимували в місті в квартирі, а весь теплий період жили на дачі. Скоро Ваня має піти до школи і я більше ніж впевнена, що він виконає свою обіцянку добре вчитись, бо ж вміє читати, писати та рахувати. Ще він дуже і дуже красиво малює, точно художником або архітектором в майбутньому стане.

Оцініть статтю
Джерело
В шістдесят років я стала 0inkyнoм хлопчика, якого 3нaйшлa на подвір’ї власної дачі