У душі він мріяв колись дійти до неї і сказати, що кохає…
Галина Миколаївна поклала останню перевірену зошиту на купу на краю столу. Тепер треба виставити в журнал оцінки за четверть. За вікнами вчительської давно стемніло, у світлі ліхтарів повільно падали сніжинки.
Вона почула, як за дверима грюкнуло залізне відро, а на долівку з шумом впала мокра ганчірка. Це прибиральниця Марія Іванівна, яку навіть вчителі звали бабою Марисею, піднялась на другий поверх школи мити коридор. Побачивши світло під дверима вчительської, баба Марися досить голосно буркнула:
— Сидять тут аж до ночі, топчуть свіжо помиті підлоги, немов удома їм не сидиться…
Щітка невдоволено шурхотіла по лінолеуму, ніби піддакувала їй.
«А мене ніхто не чекає. Прийдеться тобі, Маріє Іванівно, ще півгодини мене терпіти», — зітхнула про себе Галина Миколаївна і відкрила класний журнал.
Через сорок хвилин вона втомлено його захлопнула, поставила на полицю шафи до інших і прислухалася. Навіть не помітила, коли за дверима стихло. Галина надягла пальто перед дзеркалом, взяла сумку, окинула поглядом вчительську і вимкнула світло. Підлоги ще не висохли і вогко блищали у тьмяному світлі чергової лампочки в кінці коридору.
Галина спустилася на перший поверх. Біля столу охоронця теж нікого не було. Вона зайшла до його комірки, повісила ключ у шафу зі скляними дверцятами.
— Я пішла, вчительську замкнула, ключ повісила! — гукнула вона, порушивши тишу затихлої школи.
Ніхто не відповів, не вийшов до неї. Але вона знала, що школа ніколи не буває справді порожньою. На ніч у ній завжди залишався сторож або охоронець.
— До побачення! — голосно попрощалася вона і вийшла на вулицю.
Відійшовши на кілька кроків від школи, Галина озирнулася і побачила похилого охоронця, який замикав двері зсередини.
Сковзкий лід, втоптаний сотнями ніг учнів у дворі, вже припорошило тонким шаром снігу. Галина обережно перейла шкільний двір і вийшла за ворота залізної огорожі.
Вулиця давно спорожніла, навіть машини проїжджали рідко. Галина поспішила додому.
Галя з дитинства гралася з ляльками і дівчатками в школу, мріяла стати вчителькою. А ким же ще, якщо мама теж викладала українську мову та літературу? Після школи легко вступила до педагогічного інституту.
Хлопців на їхньому факультеті було мало. Та й ті звертали увагу лише на красунь, до яких Галя себе не зараховувала. Тому до закінчення інституту вона так і не знайшла ні чоловіка, ні навіть хлопця.
Вона не засмучувалася з цього приводу — ще встигне. Виглядала Галя молодше за свої роки. Її часто приймали за старшокласницю. Та ось її мама хвилювалася. Вона вважала, що професія педагога залишає відбиток на характері, і чим далі, тим важчій буде доньці знайти гідного супутника життя. Батьки купили Галі квартиру і дали їй свободу.
Але що з цією свободою робити, якщо колектив у школі теж жіночий? Окрім фізрука, який готовий кохати всіх жінок, вчителя з ОБЖ — колишнього військового, який уже мав трьох онуків, і двох літніх охоронців.
— Не дай Бог тобі моєї долі — пізнє заміжжя і народження єдиної дитини до сорока років, — висловлювала мама свої побоювання.
Та хіба переживання й розмови на цю тему допоможуть знайти чоловіка?
У багатьох вікнах будинків мерехтіли новорічні гірлянди. Галя не збиралася ставити ялинку вдома. Навіщо? Святкувати все одно піде до батьків, як завжди. Галя звернула в тихий провулок і незабаром почула за спиною кроки. Їй стало моторошно, і вона озирнулася.
На невеликій відстані від неї йшов молодий чоловік. Обличчя не розгледіти, бо накинутий на голову капюшон відкидав тінь. Галя міцніше стиснула ручку сумки і прискорила крок.
Дійшовши до найближчого будинку, вона звернула за ріг і притулилася спиною до стіни, стримуючи подих. Минуло кілька секунд, а чоловік так і не пройшов повз. Галя нарешті не витримала, висунула голову й відразу ж наштовхнулася на нього.
— Вам чого? Чого ви мене переслідуєте? Я поліцію викличу, — тремтячи від страху, промовила вона. — Допоможіть! — для переконливості скрикнула Галя.
Чоловік раптом скинув капюшон.
— Галино Миколаївно, це ж я, Олег Зозуля, — сказав він і посміхнувся.
— Олег? — Галя справді не впізнала в цьому високому, широкоплечому чоловікові колишнього учня з її першого випуску. — Ти хочеш мене пограбувати? — запитала вона, дивлячись на нього з острахом у очах.
— Та ні, що ви. Вже кілька днів поспіль я провожаю вас увечері додому. Темніє рано, у подвір’ях немає ліхтарів, та й час неспокійний. Сьогодні ви якось особливо затрималися в школі.
— Часто провожаєш? — перепитала Галя. — Не помічала. Сьогодні справді»До речі, я теж нікуди не поспішаю,» сказала Галя, вперше відчуваючи, як щось тепле й давно забуте прокидається в її серці.
