За вікнами палали яскраві вогні, у домівках лунали колядки, а родини збиралися довкола ялин. Місто жило передчуттям свята. А він стояв на ґанку, самотній, у тонкій куртці та шльопанцях, з рюкзаком, що лежав у снігу, і не вірив, що це дійсно відбувається. Лише пронизливий вітер та колючі сніжини били йому в обличчя, нагадуючи — це не сон.
— Геть звідси! Щоб я тебе більше не бачив! — гримнув батько, і важкі двері з глухим стуком зачинилися перед його носом.
А мати?.. Вона стояла в кутку, мовчазна, зігнувшись, дивилася в підлогу. Жодного слова. Жодного кроку назустріч. Лише закусила губу та відвернулася. Ця мовчанка виявилася голоснішою за будь-які крики.
Іван Коваль зійшов із сходів. Сніг миттєво промочив його ноги. Він ішов, не розбираючи дороги. У вікнах сміялися, дарували подарунки, пили чай. А він, непотрібний нікому, зникав у білому мовчанні.
Перші дні він ночував, де доведеться: на лавках, у під’їздах, у підвалі. Його усюди проганяли. Їв те, що знаходив у смітниках. Одного разу навіть вкрав буханку хліба. Не зі злості — від розпачу.
Одного разу старий з паличкою знайшов його у підвалі. Сказав: «Тримайся. Люди — скоти. Але ти — не будь таким». І пішов, лишивши банку тушки.
Іван запам’ятав ці слова назавжди.
А потім він захворів. Гарячка, тремтіння, марення. Він ледве дихав, коли хтось витягнув його із снігу. Це була Марія Олексіївна — соціальна працівниця. Вона притиснула його до себе і прошепотіла: «Тихше. Тепер ти не самотній».
Він потрапив у притулок. Там було тепло. Там пахло борщем та надією. Марія Олексіївна приходила щодня. Приносила книги. Вчила його вірити в себе. Казала: «Ти маєш право. Навіть якщо в тебе нічого немає».
Він читав. Слухав. Запам’ятовував. І клявся, що колись допоможе іншим — таким самим відкинутим.
Він склав ЗНО. Вступив до університету. Вчився вдень, мив підлогу вночі. Не скаржився. Не зламався. Він став юристом. І тепер допомагав тим, хто лишився без домівки, без захисту, без права на голос.
І от одного разу, через багато років, до його кабінету увійшли двоє — похилий чоловік і жінка з сивими косами. Він упізнав їх одразу. Батько і мати. Ті, хто колись у морозну ніч викинули його на вулицю.
— Іване… пробач нас… — прошепотів батько.
Він мовчав. Усередині — нічого. Ні злості, ні болю. Лише холодна ясність.
— Пробачити можна. Але повернути — не можна. Я помер для вас тоді. І ви — для мене.
Він відчинив перед ними двері.
— Ідіть. І більше не повертайтеся.
А сам повернувся до роботи. До нової справи. До дитини, якій потрібен був захист.
Бо він знав, як це — стояти босими ногами в снігу. І знав, як важливо, щоб у цю мить хтось сказав: «Ти не самотній».
