Життя в дитяч0му будиHку назвати солодким не можна. Дякувати Богу, виховательки мені трапились добрі та співчутливі, це значно полегшувало ситуацію. В дитячий будинок я потрапила, коли мені було всього три рочки. Не дуже гарно пам’ятаю той час, але деякі уривки ще стоять перед очима. Часто бачу своє минуле життя у снах. Такі яскраві картинки, які не тьмяніють. Хоча як я того хочу. Один той самий сон, коли я заходжу на кухню, там сидить мама з татом. Про щось голосно розмовляють і сBаpятьcя. Потім бачу як мама падає, та більше не підіймається. Тоді я не зрозуміла в чому справа, просто дуже переляkалась й почала плаkати. Кpичаaла та кликала маму, а вона не вставала. Чому речі, які я так хочу забути, залишаються яскравими впродовж скількох років?
Через декілька днів я вже була в дитяч0му бyдиHку. Тут біло спокійніше. Було з ким погратись. Але на цьому все. Я часто плакала, все так само кликала маму. Нікого з дорослих не хотіла бачити поруч. Тікала від них та ховалась.Невдовзі познайомилась з нашим кухарем. Ми по черзі кожного дня допомагали на кухні. Розкладали тарілки з ложками та склянки. Це була жінка тридцяти років, добра та щира. Вони з чоловіком не мали дітей. Чи не могли, чи не хотіли. Ніколи не питала.
Тишком-нишком вона носила нам цукерки та інші смаколики. Вона навчила мене, як готувати їсти, та робити какао. На моє день народження завжди приносила мені якийсь маленький подаруночок. Вишитий носовичок, або гарнющі резиночки для волосся. Так пройшло майже три роки. Якось, сама того не помітивши, я назвала її мамою. Вона тоді нічого мені не відповіла, тільки міцно обійняла. Після того дня більше вона не з’являлась.
-А коли прийде Наталя? — питала я у всіх та кожного, кого зустріну.
Кожен день я бігала на кухню, очікуючи, коли ж прийде Наталя Іванівна. Та її все не було. Я знову залишилась сама. Нікому не потрібна та покинута. Мені не хотілось ні з ким розмовляти, а тим паче навчатись чи гратися. Мені було добре просто сидіти на своєму ліжку, та дивитись у вікно. Вже два місяці самоти. Сьогодні мені особливо тяжко на душі. На вулиці щебетали пташечки, а мені хотілось кричати, настільки гіркота заполонила всі мої думки.
-Надійко, ти тут? — з коридору долинув знайомий голос.
Здалося, подумала я. Сиділа й далі довбала кросівкою підлогу.
-Надю, а чому ти тут саменька сидиш? Хто мені на кухні допоможе?
Коли я повернулася, то побачила мою Наталю. Аж зіскочила з ліжка, так радісно мені стало.
-Ти мене не покинула! Ти повернулась! Як же я сумувала за тобою!
-Ну-ну, тихіше, заспокойся. Не хвилюйся ти так, куди ж я могла від тебе подітись. Ну що, ходімо готувати обід?
Я щасливо кивнула головою, взяла Наталю за руку. Коли ми вийшли з коридору, який вів до спальні, Наталя повернула до виходу, а не в сторону кухні, куди, як я гадала, ми мали йти готувати обід.
-Кухня ж в іншій стороні.
-Так, Надю, я знаю, але ти тепер будеш готувати не тут, а вдома. Я забираю тебе до себе. Відсьогодні ми будемо жити разом.
-Ти не жартуєш? В мене тепер знову буде мама й свій дім?…
Я вже не могла стримати сліз щастя. За всі роки, що я провела тут, Наталя стала мені немов рідна мама. Вона допомогла мені не падати духом, та забути той жах, що я пережила. Я любила її. Тепер точно знаю, що вона також полюбила мене.
