Одного дощового жовтневого вечора… Вечірня служба добігла кінця. У храмі було мало людей. Дощ із снігом навіть найбільш побожних відвадив виходити з дому.
Церква поступово спорожніла. Двері періодично відчинялися, пропускаючи холодний вітер, який розганяв полум’я свічок на підсвічниках. Нарешті затихло шаркання по кам’яній підлозі. Залишилася лише Оксана.
Вона вийшла з-за прилавка церковної крамнички й обійшла храм, гасячи свічки й зішкрібаючи воск з підсвічників. Потім загасила всі лампадки перед іконами. Крізь вузькі вітражі ледве пробивалося світло від ліхтарів. Осяяна лишалася лише одна лампочка над свешаркою, яска її світло грало на позолочених ризах ікон.
З лівого приділу вийшов отець Василь у накинутому поверх ряси чорному пальті.
— Вже вартовий прийшов? — спитав він, підійшовши до Оксани.
— Ще ні. Щось передати?
— Ні. До завтра. — Він кивнув і попрямував до виходу.
Оксана принесла воду й швабру, почала мити підлогу. Завжди любила ранком приходити до чистого храму. Раптом знову протягнуло, і важкі двері тихо зачинилися. Вона озирнулась. Вартовий перехрестився від дверей, кивнув Оксані й пройшов до своєї кімнатки. Ніколи вона не чула його голосу, хоча отець Василь запевняв, що чоловік не німий.
Закінчивши справу, Оксана віднесла речі на місце, вдяглася й окинула оком храм, перевіряючи, чи всі лампадки погашені. Зупинялася поглядом на кожній іконі, шепочучи: «Святий Миколаю, моли Бога за нас», «Пресвята Богородице, захисти нас», «Господи Ісусе Христе, Сину Божий…»
— Я пішла! — голосно сказала вона вартовому. Голос розійшовся під склепіннями.
Оксана вимкнула світло й вийшла. На ґанку затрималася, прислухаючись. Кроків не чула, але почула біля двері лязг засува — вартовий замкнув храм. І тут вона почула слабкий плач.
Оксана озирнулася під ноги, чекаючи побачити кошеня чи щеня, що ховається від дощу, але замість цього побачила білий клапоть у темряві, з якого й лунав плач.
— Дитинка? Хто ж тебе тут покинув? — Вона нахилилася й підняла легенький клунок, відгорнула куток ковдри й побачила зморшкувате личко.
— Господи, у матері, мабуть, серце кам’яне, якщо в таку погоду на вулиці залишила. Та як же тебе ніхто не помітив? Хіба що щойно поклали…
«Що мені робити? Стукати назад у храм? Викликати поліцію й швидку?» Так варто було вчинити, але, піддавшись імпульсу, Оксана вирішила віднести маля додому, а там спитати в отця Василя поради.
Не встигла вона зійти з ґанку, як із темряви вирвалася жінка.
— Віддайте! — крикнула вона й вихопила дитину.
Судячи з голосу, мати була дуже молодою.
— Твоя дитина? Гріх такий — покидати дитину. А якби захворіла? — суворо спитала Оксана.
— Я не кинула, а лише на хвилину… — жінка заговорила, заїдаючись слізьми.
— Чому ж у храм не занесла? — трохи пом’якш…Оксана проводила їх очима, молячись у душі, щоб ця маленька родина знайшла свій шлях у житті, як знайшла його вона колись завдяки тим, хто простягнув їй руку допомоги.
