Добра слава ходила по всьому місту про молоду перспективну лікарку. Лікар від Бога — саме так усі називали Ольгу, яка лише декілька років тому почала працювати в обласній лікарні. Навіть лікарі з багаторічним досвідом дивувалися тому, як Ольга працює. Вона поєднувала доброту та турботливість свого характеру з професійними вміннями та знаннями. До лікарської справи у неї був винятковий талант. Тому все частіше в розмовах про Ольгу Дмитрівну можна було почути слово “самородок”.
Ольга була незаміжня, єдиною рідною людиною для неї була її матір. Оля її дуже любила, а особливо була вдячна їй за те, що вона все своє життя присвятила вихованню дочки. Її матір Надія теж мріяла стати лікарем, вчилася у медичному університеті. Але зрозуміла, що носить під серцем дитину. Тоді Надія зрозуміла, що може забути про медичну кар’єру.
Хлопець Надії, від якого вона була вагітна, відразу відхрестився від майбутньої дитини і від само Надії. Дівчина, наперед знаючи якою тяжкою буде її доля, все ж таки наважилася залишити дитину. І Бог допоміг їм обом. Надія дала собі слово — якщо їй не судилося стати лікарем, то її дочка обов’язково ним стане. Тому вагітна Надія залишила навчання в університеті і повернулася у своє маленьке містечко жити до матері. Там знайшла роботу і весь свій час витрачала на доньку. Шлюб вона так і не взяла, дочка була для неї всім.
Ольга зробила усе, аби виправдати материні сподівання. Її талант, гігантська працьовитість та материна підтримка зробили з Ольги “самородка” медицини. У роботі Ользі все вдавалося. За відносно недовгий період роботи у лікарні їй довіряли настільки, що навіть часом викликали з дому, якщо траплявся надто складний випадок.
А сьогодні Надії Ярославівні виповнилося п’ятдесят років. Оля вранці подарувала найріднішій неньці величезний букет квітів та повідомила, що замовила столик у найкращому ресторані. Цей день вона хотіла присвятити своїй мамі. Однак задзвонив телефон. Телефонували з роботи, просили якнайшвидше приїхати, адже трапився складний випадок, з яким лише Оля могла дати раду.
Ольга навідріз відмовлялась, адже не хотіла їхати у лікарню і залишати маму саму в її день народження. Але у Надії Ярославівни раптово виникло дивне передчуття.
— Олю, треба їхати. За мене не турбуйся. А ти ж присягу складала. Допоможи тій людині і це стане найкращим подарунком для мене, — вмовляла дочку Надія.
Ольга не наважувалась, але все ж дослухалась до матері. Вона розуміла, що хоч мама і не стала лікаркою, але бажання допомагати людям у неї не зникло. У приймальному відділенні на допомогу Ольги чекав і справді пацієнт зі складним випадком. Однак Ользі вдалося все вирішити і допомогти чоловікові. Завдяки золотим рукам молодої лікарки чоловік дивом залишився живим.
Через деякий час Надія Ярославівна прийшла у лікарню до дочки, принесла їй обід.
— Ти хоч познайом мене з моїм “подарунком” на ювілей, — пожартувала Надія, маючи на увазі пацієнта, якому її дочка врятувала життя.
Ольга провела матір до палати, згадавши, що той чоловік, мабуть, не має рідних, адже за тиждень перебування у лікарні до нього ніхто так і не навідався.
Надія все зрозуміла, ступивши за поріг лікарняної палати. Вона аж закам’яніла від побаченого. У палаті лежав чоловік, у якому вона впізнала Дмитра, батька Ольги. Того самого хлопця, який залишив Надію вагітну і ні разу за майже 3 десятиліття не поцікавився ні її життям, ні життям їхньої спільної дочки.
— Олю, цей чоловік — твій батько, — тихо змогла вимовити Надія, — Мабуть Бог допомагав тобі, аби ти змогла тепер зберегти йому життя.
Оговтавшись від зустрічі, усі вони обійнялись і ще багато часу провели у лікарняній палаті. Ні Ольга, ні Надія Ярославівна не тримали образи на Дмитра. На чоловіка, який так не по-людськи ганебно вчинив з ними обома. Надія була доброю людиною, такою ж вона виховала і дочку. Вони — люди з великої літери, яким попри все важливою була турбота про людське життя.
