Моє життя склалося так, що в мої гордих 40 років я холостячка. Ні чоловіка, ні дітей. Не виникало в мене таких почуттів, щоб хотілося утворити сім’ю. Та й дітей я не дуже любила.
З родичів лише батьки, що живуть в іншому місті. Так, я навідую їх декілька разів на рік, надсилаю кошти, телефоную коли виходить, але стараюсь щотижня дзвонити. Навіщо частіше? Якраз пройде достатньо часу, щоб можна було поговорити, обговорити і т. д.
Заробляю добре, тому доволі швидко купила собі квартиру в столиці. Я завжди жила сама, після переїзду від батьків. Чесно кажучи в мене навіть подруг та друзів немає, так, знайомі. Мене завжди влаштовувало моє життя. Не така я людина, якій потрібно обов’язково бути в компанії інших людей, щоб відчувати себе повноцінною та не самотньою.
Якось я прибирала та вирішила розібратися з морозилкою, адже частенько купувала напівфабрикати але не їла їх. Просто забувала про них. Я склала це все в коробочку та пішла викидати на смітник. По дорозі на смітник я зустрілась з маленьким хлопчиком. Він ввічливо привітався зі мною. Я привіталась у відповідь. Я знала, що він живе в нашому під’їзді, але в якій саме квартирі він проживав я не поцікавилась. Я продовжила свій шлях до смітника, але тут до мене підбіг цей хлопчина та попросив дати йому коробку з харчами не першої свіжості. На мою відповідь, що це не найсвіжіші продукти, він жалісно сказав: «Навіть якщо так, можна я це візьму?». Я віддала йому коробку та пішла додому. Поки ми разом з ним йшли я вирішила запитати з якої він квартири.
-З 56 квартири. – відповів хлопчик.
Я не знаю, чому запитала його і чому моє серце було не спокійним. Тому я продовжила нашу розмову.
-А де твоя мама? І чому ти попросив в мене ці продукти, які вже не дуже й вартувало їсти? – прямо запитала я.
-Ех… — гірко видихнув малий. – Мама сильно захворіла, я ходив в магазин по їжу, але дворові хулігани забрали в мене гроші, тому я не зміг нічого купити. А тут ви, зібрались викидати їжу, яку ще можна з’їсти, навіть якщо не дуже бажано. Це набагато більше ніж те, що я міг купити на ті гроші, які в мене відібрали. – засмучено відповів хлопчик.
Прийшовши додому я стала готувати собі вечерю. В процесі готування я не могла забути про того хлопчика. Мені було не спокійно. І дивно, я ж ніколи ні про кого так не переживала, не турбувалась. Серце не витримувало цього тягучого відчуття тривоги. Я взяла пакет, назбирала з холодильника продуктів. Взяла ще крупи та макарони, чаю та печива. Я побігла до 56 квартири, яка була поверхом нижче. Руки тряслись, я переживала. Переживала, що сталось щось серйозне. Я подзвонила в дверний дзвінок і мені відкрив той хлопчик. Він дозволив пройти в квартиру.
Зайшовши я побачила стареньку бідненьку квартирку. В кімнаті лежала обезсилена мама хлопчика. В неї явно була температура. Я викликала швидку, а поки та їхала розклала продукти до холодильника та шухляд, звісно з дозволу маленького господаря квартири.
Приїхала швидка. Оглянувши хвору, лікар виписав рецепт. Я побігла в аптеку, яка була прямо в нашому будинку, купила все що потрібно та повернулась. Юля, саме так звали маму хлопчика, випивши препарати розповіла мені свою історію. Сама Юля з маленького провінційного містечка, потім переїхала в столицю шукати кращого життя. Тут і познайомилась з батьком Андрійка, того самого хлопчика. Вона надіялась, що в них буде з ним родина, хороше сімейне життя. Але як тільки той хлопець дізнався про вагітність Юлі – зник як хвилинне марево. Так вона в 20 років стала одинокою мамою.
Вона знайшла собі роботу – прибирала подвір’я та прибирала квартири за відповідну плату. Коли маленький Андрійко підріс і пішов в дитячий садочок Юля вийшла на роботу в магазин біля дому. Там вона довго не затрималась. До неї почав домагатися власник магазину. Коли він почав дозволяти собі таке пропонуючи Юлі всякі непристойні речі вона одразу відмовила. Тоді той розлютившись вигнав дівчину з роботи.
Після цього вона перебивалась випадковими заробітками ледве зводячи кінці з кінцями. До батьків не могла звернутись. Їх вже давно немає на цьому світі. Та ба навіть якби й були, то не звернулася б. Батько з матір’ю безбожно пили. Спершу пішов тато – по п’яні побився та не вижив після отриманих побоїв. Мама просто померла від горілки – за один раз випила занадто багато. Йшли роки, Андрійко вже підріс та пішов до першого класу, тому нещодавно Юля змогла знайти собі достатньо хорошу роботу, але як на зло сильно захворіла від постійного стресу та роботи з не найкращими умовами, тому її не взяли.
Я твердо вирішила допомогти Юлі та її прекрасному сину. Після роботи я одразу йшла до 56 квартири, де жили люди про яких їй хотілось піклуватись. Де мене справді чекали. Я відчувала, що ніби стала частиною їхньої сім’ї. Якось, гуляючи з Андрійком він сказав мені: «Тітко Соню, я добре, що в нашому житті з’явились ви! Я вас дуже-дуже люблю!». Серце моє вмить полилось медом. Я нарешті знайшла своє щастя, хоча й не створила сім’ї «як у людей».
