Увійшов я в пекарню з порожнім шлунком і ще порожнішим серцем. Мені було всього вісім, і я вже не памятав, коли востаннє їв щось гаряче.
Тітонько дасте шматочок хліба, навіть чорствого? попросив я, тремтячим голосом.
Жінка окинула мене зверхнім поглядом і махнула на двері.
Геть звідси, нахабо! Іди працюй, як усі! крикнула вона, витираючи прилавок.
У горлі стиснувся ком, і я вже робив крок назад, коли раптом почув суворий голос:
Послухайте, жінко! це був літній чоловік, що стояв біля каси. Хіба не бачите, що це дитина?
Нехай батьки про нього дбають, відчепилась вона.
Я опустив голову, бажаючи провалитися під землю. Та незнайомець присіп, поклав руку мені на плече.
Не хвилюйся, сину. Ходімо, я тебе частуватиму.
Того дня він забрав мене додому, нагодував гарячим борщем, дав ліжко і найголовніше місце, де я не почувався сміттям.
Онуків у мене немає, сказав він, усміхаючись. Хочеш стати моїм?
Я стиснув губи, щоб не розплакатися, і кивнув.
Так, дідусю.
Роки минали, і той старий став моєю родиною, моєю силою і причиною вчитися. Він змусив мене пообіцяти, що колись я допоможу іншим, як він допоміг мені.
Час пролетів, і одного дня, коли я вже був лікарем, до лікарні викликали терміново. Жінка стікала кровю в операційній. Коли я увійшов і побачив її на столі, мороз пробіг по спині: це була та сама пекарка.
Працюючи над нею, я згадав її крик того дня, але й теплу руку діда, що врятував мене з вулиці. І тоді я зрозумів.
Через кілька годин вона прийшла до тями.
Це ви врятували мене? прошепотіла вона, зі сльозами на очах.
Я подивився на неї спокійно.
Так, пані. І зробив це тому, що колись хтось повірив, що я вартий другого шансу.
Вона розридалася. А я лише усміхнувся, відчуваючи, що мій дідусь, десь там у небесах, пишається мною.
