Сміх крізь образи
Надія Григорівна поставила перед онукою миску з борщем і сіла навпроти, пильно спостерігаючи, як Олеся розводить ложкою червоні розводи на поверхні.
— Не подобається? — запитала бабуся, хоч і так знала відповідь. Онука кривилася від кожної ложки вже кілький день поспіль.
— Нормально, — буркнула Олеся, не піднімаючи очей. — Просто не дуже голодна.
— Так, не голодна, — простягнула Надія Григорівна. — А вчора бачила, як ти в холодильнику шарила, щось шукала. Хотіла пельменів заморожених, так? З пачки, яку я спеціально купила?
Олеся зітхнула й відклала ложку.
— Бабусю, ну що ти знову? Я ж сказала — нормально. Просто дуже втомилася на роботі, апетиту немає.
— Втомилася… — Надія Григорівна похитала головою. — В твої роки я після роботи ще город поливала, прала руками, прасувала. А ти в комп’ютері цілий день сидиш — от і втома.
Онука різко зірвалася зі столу, миска дзенькнула.
— Знаєш що, бабусю? Годі вже! Кожен день одне й те саме. То страва не така, то робота не та, то хлопці тобі не подобаються. Набридло, чесно!
— Ось як із старшими розмовляєш! — обурилась Надія Григорівна. — Мати тебе так виховувала?
— Мати мене взагалі не виховувала! — випалила Олеся й одразу затулила рот долонею.
Зависла мовчанка. Надія Григорівна повільно встала, зібрала зі столу посуд. Руки в неї тріпотіли, але голос був рівний:
— Зрозуміло. Значить, я у всьому винен. І те, що взяла тебе після розлучення батьків — теж погано. І те, що годувала-пила — теж не так.
— Бабусю, я не це мала на увазі… — збентежено пробурчала Олеся.
— А що мала? — Надія Григорівна обернулася, і онука побачила, що в бабусі очі блищать від сліз. — Що я стара дурниця, яка тобі життя псує? Мабуть, так і є. Молодим із старими важко, розумію.
Олеся хотіла щось сказати, але бабуся вже пішла на кухню. ПочОлеся тихо підійшла до кухні і, обнявши бабусю ззаду, прошепотіла: «Пробач мені, я тебе дуже люблю» — і тоді Надія Григорівна зрозуміла, що й через сльози можна почути щирість серця.
