— Ти кажеш, що дитині зі мною буде краще? Для чого ти народжувала? Добра ти мама!
— Коля, вислухай мене, будь ласка.
— Слухаю тебе уважно, Наталю! Хочу все почути та зрозуміти!
— Я не хотіла, щоб син потрапив у диmячий бyдин0k! Коли взяла його маленького на руки, то думки про відмову почали покидати мене, але я прекрасно розуміла, що не зможу виховати цю дитину. Мені було страшно від думок про те, що мій син буде рости у пpиmyлky, тому з пологового будинку я його забрала. Мій тато мені допомагав фінансового, тому ми з синочком були забезпечені всім необхідним. Я ні разу не пошкодувала, що Тарасика не покинула. Він був славною дитиною за цих два роки я насолодилася материнством! Він мій синочок, який приносить радість та щастя своїми маленькими досягненнями! Прошу тебе, Коль, не покидай сина. Він хороший хлопчик…Я мрію, щоб йому дістався найкращий опікун, оскільки рідний батько навіть не виходить на зв’язок. Мій батько п0мep, тому вся надія на Колю. Я вже нічого не можу вдіяти. Лікарі сказали, що залишилось мені жити небагато часу. Не хочу, щоб мій синочок залишився cиp0moю! Будь ласка, допоможи мені! Я тебе благаю! Мій син не заслуговує на те, щоб потрапити у диmячий будинок.
— Наталю, чому ти нічого не говорила? Коли ти дізналась про xв0poбy? Але як ти собі уявляєш це все? У мене є сім’я — мені потрібно порадитись з дружиною, адже це серйозний крок.
— Це все розумію, Коля. Я не знаю добрішої людини за тебе, тому проситиму тебе беззупинну. У мене дуже мало часу залишилось, щоб все залагодити.
— Але ти ж розумієш скільки потрібно документів та який складний процес усиновлення?
— Так, розумію. Я вже зі всім ознайомилась. У мене є хороша знайома яка може швидко оформити всі опікунські документи.
— Я дякую тобі за довіру, але мені потрібно все обдумати та порадитись з дружиною й такі речі так не вирішуються.
— Вибач мені за таку спонтанність, але я все одно чекатиму на твою відповідь. Мені важливо, щоб ти мені допоміг, бо більше мені немає до кого звернутись.
Через декілька днів Коля з Наталею зустрілись у неї вдома. Наталя сказала, що прийме будь-яке його рішення, тому що завдавати клопоту його сім’ї вона не бажає.
— Знаєш, Наталю я тобі дещо розповім. Я сам виріс у дитячому будинку й прекрасно знаю, що це таке бути нікому не потрібним. Я щодня чекав, що одного дня прийде любляча сім’я та забере мене, але дива не трапилось. Я досягнув повноліття та покинув те нeнaвиcнe мною місце. Я дуже хочу, щоб твій син ніколи не дізнався, що таке пpиmyл0k, тому ми з дружиною прийняли рішення, що допоможемо тобі та усиновимо твого дворічного синочка.
Наталя почала плakamи від почутого. Вона не повірила, що її найкращий друг колись мав таке дитинство.
За декілька місяців всі документи були оформлені й маленький Тарасик вже був у теплому сімейному колі Миколи та Ірини. Наталя покинула цей світ зі спокійною душею, адже її малюк отримав люблячу сім’ю.
З того часу пройшло два роки. Ірина з Миколою пишаються успіхами маленького синочка. Вони по-справжньому полюбили хлопчика й зараз не уявляють життя без нього.
