Пес був ласкавим і навіть трохи запобігливим. Те, що його не виставляли на ніч на мороз, він сприймав як вищу форму доброти з боку людей.
Вперше в під’їзді пес з’явився в листопаді, коли вдарили перші заморозки. Ніхто з мешканців багатоповерхівки не зізнавався, хто першим впустив пса погрітися в під’їзд. Навпаки, тоді багато хто зиркав на собаку з недовірою — мовляв, влаштували з під’їзду нічліжку, ще накладе тут купу або гризне когось.
Пес же намагався привертати якомога менше уваги. Тулився ближче до підвалу, де проходили теплі труби. З темряви виблискували тільки очі — не грізні, швидше жалібні. Нічого непристойного пес собі не дозволяв, навіть жодного разу не гавкнув. Напевно, щоб не упустити свою удачу.
Знаходилися, звичайно, і ті, хто його підгодовував. Миску з їжею йому зазвичай виносили на вулицю, а ось водичку ставили в під’їзд, інакше на морозі вона тут же перетворювалася в лід.
Ближче до середини зими виявилося, що під’їзд приваблює не тільки пса. Місцеві любителі випити, які влітку прекрасно пиячили в парку і на дитячих майданчиках, тепер шукали місце потепліше. Удома їхнє бажання веселитися безсовісно обмежували дружини і діти. У підсумку вони знайшли притулок на сходовому майданчику.
Спочатку мешканці не звертали уваги — мовляв, молодь відзначає новорічні свята. Але ближче до кінця січня всім стало зрозуміло, що свята у когось все ж таки затягнулися. Та й «молодь» складалася з сорокарічних неголених мужиків, які не соромилися додавати у свої гучні розмови нецензурні і “блатні” словечка.
Дев’ятиповерхівка була досить старою, більшість її жителів теж. Та й кому хотілося зв’язуватися з трьома-чотирма здоровенними мужиками напідпитку? Поліція, щоправда, пару разів приїжджала — але не могла ж вона чергувати там цілі ночі безперервно? А п’янички просто переходили в під’їзд сусіднього будинку, щоб наступного дня знову повернутися і заважати людям спати.
Чергова «вечірка» була в самому розпалі. Наближалася північ.
Одна з мешканок, Людмила, в котрий раз перевернула подушку. Порахувала, скільки їй залишилося спати. Виходило трохи менше п’яти годин, якщо вона не хоче запізнитися на зміну на фабрику.
«Ну скільки можна! Знову мати, крики», — мало не плакала жінка, поправляючи подушку.
Але раптово до цієї какофонії приєднався ще один звук — гавкання. Гавкання не попереджувальне, а заливисто-зле, в якому здавалося була вся ненависть, на яку здатна собака.
Слідом пролунав крик. Людмила встала з ліжка, пройшла до дверей, обережно прочинила їх, готуючись тут же зачинити за найменшої небезпеки.
Один з пияків потирав ногу і брудно лаявся. Його «колеги» неприємно реготали.
— Так я його! На шматки! — лаявся потерпілий.
Людмила й гадки не мала, що тут трапилося. В голові не вкладалося, що жалюгідний пес, який жив у підвалі, міг на когось напасти.
«Напевно, вони самі якось його зачепили», — вирішила жінка.
Але тепер благополучне життя пса у під’їзді стояло під загрозою. Вкушений чоловік точно не залишить це просто так. Ось він уже перехилив стакан з пекучою рідиною і рішуче пішов вниз.
Але пройти цей шлях до кінця йому не судилося. Перепалка на сходовому майданчику розбудила не тільки Людмилу. Половина дверей була обережно прочинені. А коли чоловік рішуче попрямував до закутку пса, на його шляху опинився сімдесятирічний сухенький дідок в майці і старих трениках.
— Ти припиняй. І собаку не чіпай, — без особливої впевненості сказав дідок.
Вкушений зачекав. З одного боку, відсунути сухорлявого пенсіонера — справа нехитра. З іншого — якось соромно, не всі ж залишки совісті можна пропити по під’їздах.
А з різних поверхів на адресу пияків вже звучали грізні слова. Сусіди, які не менше місяця терпіли нескінченні гулянки, тепер ніби усвідомили свою силу.
Загалом, пса в той вечір ніхто не чіпав. Та й п’янички в цей під’їзд більше не приходили. Хочеться вірити, що їх хоч чогось навчила ця історія. Хоча, швидше за все, вони просто перейшли в інший під’їзд. Тільки до одного з них так і пристала кличка Вкушений.
А пес дозимував у тому ж підвалі — а ближче до весни втік…
