У маленькому містечку, оточеному похмурими горами та сірими полями, де осінь пахла вогкістю та журбою, життя текло повільно, як річка в низині. В будинку на околиці, зануреному в тінь старих лип, мешкала Соломія. Її життя здавалося казкою: заможні батьки, просторий маєток, турботлива тітка Марія, яка замінила їй другу матір. Та за цією ідилією ховалася тінь, готова у будь-яку мить зруйнувати все.
— Вже два тижні копирсаєшся у їжі, закохалася, чи що, Соломійко? — спитала Марія, витираючи руки об фартух.
— Є один хлопець, — зізналася Соломія, почервонівши. — Вчиться на іншому потоці, симпатичний, але наче мене не помічає. Не знаю, як підійти.
— Не смій першою лізти! — насупилася Марія. — Дівчині не личить бігати за хлопцем. У наші часи…
— Ой, тіть Марю, не починай про ваші часи! — зсміялася Соломія, доїдаючи сніданок. — Гаразд, я побігла, сьогодні не можу запізнитися. Викладач строгий, вижене з лекції.
— Біжи-біжи, — Марія перехрестила її і зачинила двері, зітхнувши з тривогою.
Соломія росла в достатку, не знаючи відмови. Батьки, зайняті кар’єрою, доручили її виховання тітці Марії, старшій сестрі матері. Усі кликали її Марією Петрівною, але Соломія — тіть Маруся. Вона була доброю, але строгою, навчала дівчинку життю, немов відчуваючи, що доля не завжди буде ласкавою.
У Марії був свій біль. У молодості, у селі, вона вийшла заміж за лісника Ярослава. Любов була нетривалою — через рік він зник. Говорили, утонув у болоті. Його шукали, але так і не знайшли. Марія залишилася сама, без чоловіка та дітей. Хотіла піти в монастир, але передумала: «Яка з мене черниця? Ще молода, та й язик за зубами не тримаю». Залишилася в селі, поки сестра Оксана не покликала її до міста.
— Марусе, переїжджай до нас, — умовляла Оксана. — Ми з чоловіком на роботі, за Соломійкою подивишся, по домі допоможеш.
— Ох, Оксанко, із радістю! — відповіла Марія. — Ярчик був добрий, я по ньому всі сльози виплакала. Боюся, у селі з туги зав’яну. Заміж більше не хочу. Поїду, усю роботу по домі на себе візьму.
Так Марія стала частиною їхньої родини, називаючи себе домогосподаркою. Вона готувала з душею, доглядала за садом, садила квіти. Соломія була для неї як дочка. Водила її до школи, купувала ляльки, шила сукні. Дім був сповнений затишку, але Марія вчила Соломію: «Звикай до праці, Соломійко. Сьогодні все є, а завтра — хто знає? Навчися готувати — це жіночий козир. Коли готуєш із душею, чоловіка до себе притягуєш».
— А в тебе є секрети? — цікавилася Соломія.
— А як же! У кожної господині свої, — посміхалася Марія.
Соломія закохалася в Дмитра, високого хлопця із сусіднього факультету. Вона думала, він її не помічає, але помилялася. В інституті усі знали, що Соломія із заможної родини. Дмитро, син самотньої матері, був чарівним, але простим. Марія відразу запідозрила лихе, коли Соломія повернулася додому сяюча.
— Тіть Марусю, він мене помітив! — скрикнула вона. — Після пар гуляли, він частував морозивом.
— Хитрий, знає, що дівчата солодке люблять, — насупилася Марія. — Приведи його, подивлюся.
За місяць Дмитро зайшов у гості. Марія нагодувала їх, уважно спостерігаючи за гостем. Коли він пішов, Соломія підбігла до неї: «Ну як він тобі? Правда класний?»
— Гарнюнький, — сухо відповіла Марія. — Але не твій. Очі в нього жадібні, щойно зайшов — одразу все оглянув. Заздрість у ньому, Соломійко. Не пара він тобі.
— Ой, тіть Марусю, видумала! — образилася Соломія. — Це моя справа, з ким бути!
Марія зітхнула, хвилюючись за дівчинку. «Нехай любить, — думала вона. — На своїх шишках навчиться».
Її передчуття справдилися. Через чотири місяці у Соломії зник золотий перстень. Окрім Дмитра, чужих у домі не було. Соломія мовчала, не розповівши батькам, але зізналася тітці.
— Я ж казала, він узяв, — сказала Марія. — Треба заявити.
— Не треба, — благала Соломія. — Батькам не скажемо, хай не засмучуються. Це наша таємниця. З Дмитром усе зрозуміло.
Вона спитала його: «Я знаю, ти взяв перстень. Більше нікому». Дмитро спалахнув: «Ти що, з’їхала? Потрібен мені твій перстень!» Вони посварилися й розійшлися. Марія втішала Соломію, радіючи, що та уникнула лиха.
На передостанньому курсі Соломія зустріла Ігоря на дні народження подруги Насті. Вони одразу сподобалися одне одному й почали зустрічатися. Настя порадила: «Не клич його додому, Соломійко. Перевір, чи любить він тебе, чи твої гроші. Зустрічайтеся в мене». Соломія так і зрВони одружилися, і тепер у їхньому будинку завжди лунає сміх та радість.
