Олена Петрівна сиділа у кріслі-гойдалці, тримаючи в руках в’язання. Поруч, на старенькому дивані, мирно спав онук. Вона дивилася на нього з ніжністю та тихим задоволенням. «Ось, росте здоровий, і все завдяки моїм старанням», — подумала вона.
Олена Петрівна завжди пишалася вмінням економити. У молодості, коли вони з чоловіком щойно почали жити разом, доводилося рахувати кожну копійку. Саме тоді вона навчилася знаходити радість у простих речах і цінувати те, що є. Вона знала, як приготувати смачну страву з мінімуму продуктів, як полагодити старий одяг, щоб він служив ще довгі роки, і як виростити дітей здоровими та щасливими, не витрачаючи зайвого.
Тепер, коли її донька Соломія вийшла заміж за Богдана, Олена Петрівна помітила, що Богдан зовсім забув про цінність ощадливості. Він заробляє добре, але, на її думку, гроші витрачаються даремно. Нові іграшки, дорогі підгузники, модний одяг — все це здається їй зайвим. «Колись і в полі народжували!» — часто повторює вона, згадуючи часи, коли доводилося обходитися мінімумом.
Вона подивилася на онука, одягненого в гарну кофточку, яку віддала сусідка. «Навіщо витрачати гроші на нові речі, якщо старі не гірші?» — думала Олена Петрівна. Вона бачила, як Соломія намагається наслідувати її приклад, але Богдана це, схоже, дратувало. Він постійно купував щось нове, не розуміючи, що головне — не кількість речей, а вміння ними розпоряджатися.
Олена Петрівна зітхнула і продовжила в’язати. «Молодь зараз інша, — думала вона. — Їм усе подавай найкраще, модне, дороге. А раніше люди вміли бути щасливими з малим». Вона згадала, як сама виховувала Соломію, вчила її цінувати працю та економити.
Богдан сидів у своєму кабінеті, вдивляючись у вікно, за яким поступово темніло небо. Робота була звичною рутиною, але сьогодні думки відмовлялися зосереджуватися на звітах та графіках. Його розум раз у раз повертався до однієї й тієї ж ситуації вдома. Дружина Соломія та її мати, теща Олена Петрівна, давно перетворили його життя на справжній кошмар ощадливості.
Колись вони жили скромно, майже бідно. Економія стала їхнім другим ім’ям. Тоді це мало сенс: зарплати ледве вистачало на їжу та комунальні послуги. Але все змінилося, коли Богдан влаштувався на нову роботу. Тепер він отримував гідну зарплату, яка дозволяла жити без постійного контролю кожного карбованця. Проте Соломія й Олена Петрівна продовжували поводитися так, наче грошей немає взагалі.
Богдану здавалося, що кожен раз, коли він намагався зробити щось гарне для родини, стикався з хвилею опору. Якщо купував дружині сукню, вона одразу починала шукати дешевші варіанти. Якщо брав новий телефон, Соломія знаходила причину, чому старий ще служить. Все це супроводжувалося нескінченними повчаннями від Олени Петрівни про те, як раніше люди обходилися без усього цього.
Справжнім випробуванням стало народження дитини. Начебто тепер у них був привід радіти та дбати про малюка як слід. Але ні. Соломія категорично відмовилася купувати якісні підгузники, віддаючи перевагу старим пелюшкам, які, за її словами, «перевірені часом». Вона економила буквально на всьому — від їжі до одягу для дитини.
Богдан намагався пояснити, що зараз вони мають достатньо коштів, щоб забезпечити дитині комфорт і безпеку. Але його аргументи розбивалися об стіну незрозуміння. Соломія стояла на своєму, а теща лише підтримувала її, додаючи оливи у вогонь історіями про «добрі старі часи».
Одного вечора, після чергової суперечки, Богдан вирішив діяти. Він зібрав усіх за столом і спробував спокійно обговорити ситуацію. Він пояснив, що гроші — це засіб для покращення життя, а не мета сама по собі. Він казав про важливість турботи про дитину, про те, що економія має бути розумною, а не фанатичною.
Та його слова знову наштовхнулися на глуху стіну. Соломія й Олена Петрівна залишилися непохитними. Вони продовжували стверджувати, що «раніше жили — і нічого», що «усе це зайве». Богдан відчув, як у ньому росте роздратування. Він розумів, що продовжувати спори безглуздо. Але що ж робити?
Перевиховувати дружину — задача неможлива. «Та й не розлучатися ж», — подумав Богдан.
Доки він сидів у кабінеті, дивлячись на темне небо за вікном, і роздумував, який шлях обрати.
— Не дочекаються, — промовив вголос Богдан. — Я їм сина не віддам. Я не здамся! Усе буде так, як я хочу!
