Усе, що не робиться, на краще
Я, Владислава Петрівна, донька Лесі Петрівни. З самого дитинства мама намагалася виліпити мене за власним образом і подобою. Вона бачила себе сильною та успішною жінкою, і весь час вимагала, аби я слідувала її порадам без жодних сумнівів.
Владиславо, суворо говорила мама, якщо хочеш стати такою ж успішною, як я, повинна чітко йти тією стежкою, яку я тобі показую. Жодних відхилень. Ти зрозуміла мене? Запамятай на все життя!
Так, мамо, слухняно відповідала я.
Я дуже любила маму, завжди старалася виправдати її сподівання і не бажала розчаровувати її. Мама прагнула бачити в мені ідеальну доньку взірець досконалості. Проте що старшою я ставала, то менше мені це вдавалося.
Я ж була звичайною дитиною щось розливала, рвала, інколи падала і розбивалася. У навчанні ж завжди була відмінницею, адже знала: якщо отримаю «трійку», для мами це справжня трагедія.
Владиславо, яка ганьба. Ти отримала «трійку» тобі байдуже до нас із татом? Не принось сорому, будь ласка, і швидко виправ.
Гаразд, мамо, відповідала я, спершу намагаючись заперечити: Мамо, це лише одна «трійка», випадковість…
Не має значення, доню. Ти маєш бути найкращою, найрозумнішою.
Мені було боляче, але я швидко виправляла оцінки. Закінчила школу із золотою медаллю інакше й бути не могло. Мама була задоволена, коли я без проблем вступила до університету рідного Львова.
Ось це молодець, дочко, пишаюся тобою! Продовжуй у тому ж дусі, одного разу сказала мама.
У Лесі Петрівни був свій будівельний бізнес. Вона керувала фірмою так впевнено, що чоловіки-партнери дивувалися її твердості й наполегливості. Звичайно, вона не уявляла, що я після університету піду кудись, окрім її компанії.
Мені, відверто, дуже кортіло відчути себе самостійною, навіть хотіла вступати до вишу в іншому місці скажімо, в Києві чи Одесі, але мама навіть слухати про це не хотіла.
Доню, яка ще інша область, інше місто? Під моїм наглядом ти ніколи не пропадеш. У Львові є чудовий університет ось тут і будеш навчатися.
Заперечити я не сміла.
На третьому курсі я вперше по-справжньому закохалася. До цього кілька разів ходила на побачення, інколи навіть потайки, але все було несерйозно. А ось Ігор своїми сірими очима й щирою усмішкою підкорив моє серце. Він навчався в паралельній групі, теж був на третьому курсі. Мені навчання давалось легко, а йому не так. Особливо не подобалося писати курсові роботи.
Якось у холі університету він звернувся до мене:
Владиславо, допоможи з курсовою! Я зовсім заплутався…
Звісно, допоможу! сердечно погодилася я, адже Ігор мені симпатизував.
Відтоді я регулярно писала йому роботи, а він платив мені щирими почуттями, увагою і навіть закоханістю. Ми дружили, гуляли у Стрийському парку, ходили у кіно, пили каву на площі Ринок.
Одного разу мама відчула щось недобре і прямо спитала:
Доню, ти, бува, не закохалася?
А звідки ти взяла? злякалася я.
В тебе на лобі написано! Познайом мене з ним. Мені треба знати, хто це такий.
Я запросила Ігоря в гості. Батьки прийняли його привітно навіть мама не критично оглядала хлопця. Коли він пішов додому, мама сказала:
Яка там любов, Владиславо? Хлопець твій користується тобою, і тільки! Нічим особливим не відзначається, тим більше розумом, і говорити з ним нема про що. Що ти в ньому знайшла?
Це не так, мамо! вперше я заперечила їй. Ігор цілеспрямований, начитаний, цікавиться історією. Ти просто не побачила в ньому справжнього! І він молодший за тебе.
Доню, він не твоя пара! наполягала мама.
Я, набравшись сміливості, сказала:
Мамо, яке б твоє ставлення не було, я люблю Ігоря і буду з ним, як виберу сама!
Мама здивовано подивилася на мене, махнула рукою і пробурмотіла:
Колись ти сама все зрозумієш. Цей твій Ігор така собі сіра маса.
Я все ж таки вийшла заміж за Ігоря після університету. Думала, що мама помилилася. І життя показало ті, кого в школі називали «трійочниками», нерідко досягають більшого, ніж відмінники. Ігор після навчання швидко знайшов престижну роботу, а я працювала у бізнесі мами.
У нього ще з часів навчання була власна квартира у Львові, подарована батьками, тож після весілля я нарешті відчула свободу від тотального контролю мами. Однак, її турбота не закінчилась працювала я все одно «під крилом» в мами.
Згодом Ігор прийшов додому і сказав:
Владо, мене призначили завідувачем відділу! Ще випробувальний термін, але я зроблю все, що треба для стабільного призначення!
Через три місяці так і сталося він здобув керівну посаду. Йому не подобалось, що я, маючи «червоний диплом», працюю в мами.
Владиславо, поки працюєш у мами, нічого не досягнеш. Досить бути тінню. Вона диктатор, ти мовчазний виконавець.
Мені було боляче це чути від чоловіка, але й сама розуміла справедливість у його словах була. З часом Ігор перестав мене докоряти, став холоднішим… Але мені здавалося, що краще мовчанка, ніж дорікання головне, аби був поруч.
Минув ще рік. Якось одного вечора Ігор повернувся додому і тихо сказав:
Я закохався в іншу. Йду від тебе. Вона не така, як ти. Вона справжня.
Я втратила самоконтроль. Кричала, ламала посуд, жбурнула його телефон у стіну, розірвала сорочки Потім заспокоїлася.
Ігор мовчки спостерігав. Потім промовив:
Не чекав від тебе такого темпераменту… Шкода, що дізнався запізно.
Ненавиджу, вимовила я, зібрала речі, знайшла квартиру на оренду і пішла без прощальних слів.
Мамі нічого не сказала: знала, почую лише довгі повчання. Весь місяць я тримала свою нову реальність у таємниці мама все одно почула зміни по моїй поведінці.
Владиславо, що трапилось? Очі потьмяніли, ходиш, мов тінь. З чоловіком проблеми?
Які проблеми? У мене немає чоловіка, то й проблем немає.
Господи, я так і знала! Коли він тебе кинув?
Ще навесні.
І мовчала весь цей час?
Я зітхнула. Знову довелося слухати потік звинувачень.
Я ж тебе попереджала! Добре хоч, що не маєте дітей! Надалі слухай тільки мене. Зрозуміла?
Тут я нарешті твердо відповіла:
Мамо, що не робиться все на краще. І ще я більше не працюю у твоїй компанії. Вистачить із мене. Я вийшла з кабінету, а мама залишилася в подиві.
Я вирішила треба піти кудись далі від мами, бо інакше щодня чути повчання й докори. Йшла містом, не знаючи, куди йду, зайшла у трамвай, вийшла на своїй зупинці і тут ступила у яму, невдало підвернула ногу й, стогнучи, присіла.
Тільки цього бракувало, скривилась я від болю.
Що сталося? зупинився поруч молодий чоловік. Оскільки трамвай вже пішов, він допоміг мені піднятися.
Болить…
Сильно? співчутливо спитав він.
Дуже, ледве відповіла я.
Добре, тримайтесь за шию, легко підхопив мене й доніс до своєї машини. Їдемо до лікарні, хто зна, може перелом.
Я Євген, а ви?
Владислава.
У лікарні зясувалося, що це не перелом, лише вивих. Ногу перетягнули, дали поради та відпустили додому. Євген весь цей час чекав, потім підвіз мене до орендованої квартири.
Дайте номер телефону, запропонував він. Раптом знадобиться допомога.
Я продиктувала номер. Вже наступного дня Євген зателефонував:
Що вам купити? Нога певно дає про себе знати…
Сік та фрукти. І ще хліба немає, сказала я.
Минуло трохи часу і пролунав дзвінок у двері. Я накульгала й відкрила, а Євген з двома пакунками продуктів стоїть на порозі.
Господи, стільки всього!
Будемо святкувати знайомство. Я допоможу на кухні, а якщо треба все зроблю сам. Може, перейдемо на «ти»?
Я розсміялася. Мені з Євгеном було затишно і легко! Більше зусиль докладав він накрив стіл, розігрів шашлики в мікрохвильовці, розлив сік у келихи. Алкоголю не вживали Євген попередив, що принципово не пє. Вечір вийшов чудовим.
Минуло чотири місяці, і ми одружилися. А через рік народилася донечка Олеся. Коли мене питали, де я знайшла такого чудового чоловіка, я щиро сміялася:
На дорозі підібрав! Не вірите? Запитайте у нього!
Дякую за те, що читаєте мій щоденник і підтримуєте мене. Бажаю вам удачі в житті!
