Усе буває
Марічка прокинулася за кілька хвилин до дзвінка будильника. Полежала, налаштовуючись на новий день, такий самий, як учора, тиждень, місяць, рік тому. Все йшло рівно в її житті, за встановленим порядком, без сюрпризів.
Хоч ні, кілька років тому їй із чоловіком син влаштував несподіванку. Вступив до університету й заявив, що хоче жити окремо. Як вона переживала, відмовляла. Але він погрожував кинути навчання й піти до армії. Що робити? Змирилися, навіть оплачували йому оренду. Після закінчення університету син почав працювати й відмовився від допомоги батьків.
Марічка обережно підвелася, щоб не розбудити чоловіка, і пішла до кухні. Незабаром по квартирі поплив аромат свіжозавареного каву, справжньої, а не розчинного сурогату.
Коли до кухні увійшов чоловік, пахнучи гелем для душу, на столі його чекала чашка з димлячою кавою та тарілка із бутербродами. Омлетів і каш він не визнавав. Мовчки поснідав, так само мовчки пішов.
— Я затримаюся, сьогодні у нас засідання вченої ради, — крикнув він із передпокою.
Марічка вийшла до нього, поправила краватку та комір сорочки, змахнула невидиму порошинку з плеча, ніби нанесла останній, найважливіший мазок на картині. Це був своєрідний ритуал, з тією лише різницею, що взимку вона поправляла на ньому шарф, а влітку краватку. І завжди змахувала ту невидиму порошинку — з піджака, пальта чи кожуха, залежно від пори року.
Після того, як чоловік пішов, Марічка привела себе до ладу, випила чаю з лимоном і сіла за ноутбук. Вона працювала вдома, перекладала статті та книги з англійської та французької.
Робота йшла легко, книга їй подобалася. Вона то й дело заглядала у словники, підбираючи точне значення слів. Її відволік дзвінок телефону.
— Марічко Василівно, добрий день. Це Валентина Іванівна з кафедри, — представилася жінка.
Почувши безколірний голос викладачки з кафедри чоловіка, Марічка миттю уявила високу вузькогруду жінку років сорока п’яти.
— Добрий день. Що сталося? З Богданом Васильовичем? — занепокоїлася вона.
— Ні, з ним усе гаразд. — Жінка зробила паузу. — Мені потрібно з вами поговорити. Я тут неподалік опинилася. За п’ять хвилин могла б зайти. Вам зручно?
— Так, звичайно, — відповіла Марічка, дивуючись, як викладачка опинилася поруч під час навчального дня.
Рівно через п’ять хвилин у двері подзвонили. Марічка відчинила й впустила гостю.
— Чаю, кави? — запропонувала вона.
— Не треба. У мене мало часу. З’явилася вільна пара, от я й…
Вони пройшли до кімнати й сіли на диван.
— Слухаю вас, — промовила Марічка.
— Мені неприємно вам це казати, але мовчати більше не можу. Ваш чоловік зустрічається зі студенткою, милою дівчиною років двадцяти. Живе з матір’ю-інвалідом, — почала Валентина Іванівна.
— Уберіть від мене подробиці.
— Гаразд. Я випадково почула його розмову по телефону. Коротше, ця студентка чекає дитину. І ваш чоловік сказав їй, що не кине, допоможе…
Марічка мовчала. Через хвилину, не дочекавшись питань, жінка продовжила.
— У нього й раніше були романи. З Вірою Альбертівною, нашою викладачкою, з Ніночкою з кафедри соціології… Вибачте, але більше мовчати не можу. Тепер ось ця двадцятирічна.
Пам’ятаєте, три місяці тому він мав летіти на конференцію до Відня? Але він нікуди не літав. Зняв будиночок на базі відпочинку під містом і три дні провів із нею.
— А ви як про це дізналися? — Марічка не вірила жодному слову. Помста старої діви.
— Ви мені не вірите. Думаєте, стара діва заздрить, хоче й ваше життя зіпсувати, — ніби прочитавши її думки, сказала Валентина. — Погодьтеся, негарно. А якщо всі дізнаються? Він на тридцять років старший за неї, не в батьки — у дідусі вже годиться. Це ж смішно.
Марічка отямилася.
— Дякую, я вас зрозуміла. Якщо у вас все…
— Так-так, я піду, — підвелася з дивана Валентина.
Марічка провела гостю й довго сиділа, втупившись у одну точку. Працювати вона більше не могла. Занадто довго тривав затишок у їхньому житті. Чогось подібного вона й очікувала. Ну викладачки, але студентка… Як він міг?
Колись батько привів до них додому незграбного худущого студента в окулярах-«літаках». Він був керівником його диплома. Вони довго щось обговорювали в кабінеті, а потім разом обідали.
— Він самородок. Талант. Побачите, із нього щось вийде, — хвалив батько студента.
Талант їв, не піднімаючи очей від тарілки, ніби мова йшла не про нього, і нишком поглядав на Марічку. Вона тоді вчилася на третьому курсі університету, на романо-германському факультеті. Звали його Богданом. Він приїхав з невеличкого містечка на Сумщині. Батько взяв його під опіку. Після закінчення інститутуНаступного ранку Марічка прокинулася від сонячного проміння, що зазирало у вікно, готова почати нове життя — вільне від обману й примар минулого.
