Сон про хліб
Параска дивилася на онука й хотіла вдарити так, щоб запам’ятав силу бабусиного ляпаса назавжди. Хотіла вдарити так, аби сідниці спалахнули полум’ям, а Петрик злякався й побіг охолоджувати попесеньку у крижаній річці.
У вікні вона побачила, як Петрик і Васько — вухастий ганяють буханку хліба, ніби м’яча. Один несів її в торбинці, але та розірвалася. Хліб впав у бруд, а другий підсів його ногою. От так і почали два бешкетники жбурляти святе ногами.
Коли Параска побачила, ЩО вони пнуть, у неї перехватило дух. Вона хотіла вибігти з хати, але ноги стали, немов у сиропі. Спочатку з грудей вирвався крик, а потім у горлі застряг ком, перекривши слова. До онука вона підбігла, хапаючи води ротом, як риба. Прошипіла:
— Це ж хліб, це ж святе! Як ви смієте?!
Діти остопіли, побачивши, як бабуся опустилася на коліна, підіймала хліб і плакала.
Параска поплелася додому, притискаючи буханку до грудей, ноги заплутувалися, як у п’яного.
Дома син, побачивши стан матері й порвану, забруднену буханку, все зрозумів без слів. Мовчки зняв ремінь і вийшов на двір. Параска чула, як Петрик ревів, але вперше не кинулася на захист.
Червоний, у сльозах Петрик заліз на піч, а батько, махаючи ременем, сказав:
— Відтепер їстимеш без хліба. Будь то борщ, чи котлети, які ти зараз по сімку знищував — молоко, чай — ні крихти. А ввечері я піду до батьків Васька й розповім, якого «спортсмена» вони виростили.
Васьків батько був комбайнером — навряд чи пощадить синові ноги. А дід його, взагалі, за хліб у сталінські часи відсидів десять років — точно відлупцює.
Параска завжди перехрещувала свіжовипечений коровай, цілувала його, а потім, усміхаючись, різала товстими шматками. У магазині вона рідко брала хліб — разом із невісткою пекла в печі. Великі, пухкі караваї. Їхній запах заповнював усі куточки хати, довго не вивітрювався, заставляючи шлунок ворушитися. Завжди хочеться відрізати шматочок із хрусткою скоринкою та з молоком з’їсти — як у раю.
Федір справді пішов до Васькових. Взяв ту саму буханку й вирушив. Сусіди здивувалися, побачивши такий хліб на столі — саме вчасно до вечері.
Васько, побачивши Федора й брудний хліб, закрутився, немов на жару. Але дід його швидко втихомирив, взявшись за вухо.
Федір пояснив у двох словах. Дід Митя, не довго думаючи, відрізав великий шматок і сказав:
— Оце хліб твій. Їстимеш його, доки не з’їси до кінця. Не кажу, що за день. Але доки не з’їси — іншого не торкнешся.
І відсунув свіжий хліб, поставивши виваляний у бруді прямо перед онуком.
Петрик зранку не доторкнувся до хліба. Пам’ятав батькову заборону, а ще — як бабуся боса опускалася на коліна, плачучи. Було так соромно, що аж сльози підступали. Він не знав, як підійти, як вибачитися.
Параска поводилася з онуком холодно. Якщо раніше перед школою метушилася з тарілками, переконуючи поїсти, тепер просто ставила молоко й кашу — без шматочка улюбленого хліба.
А Васько, той взагалі йшов до школи, скрегочучи на зубах піском. Благав Петрика допомогти з’їсти той брудний хліб, але той відповів:
— Дякую, не треба, у мене й так сідниці горять.
Ввечері Петрик підійшов до бабусі й обняв її.
Але Параска сиділа, опустивши руки, немов не помічаючи. Петрик вигадував, розповідав про п’ятірки, про задачі, але бабуся була глухою. Не витримав хлопець — заплакав. Він сів на підлогу перед нею, поклав голову їй на коліна, простягнув руки, щоб обняти свою захисницю.
Бабуся жорсткими руками підняла його обличчя й подивилася у вічі.
Петрик ніколи не забуде того погляду.
Біль. Розчарування. Жаль.
Посадивши онука поруч, тихо сказала:
— Слухай і не хлипай. Запам’ятай, рідний: у житті є межа, яку не можна переступати. Ніколи, ніде й ні з ким. Це: ображати стареньких батьків, мучити беззахисну тварину, зраджувати Батьківщину, зневажати Бога й не шанувати хліб.
Коли я була малою, і під час війни, і після — болячеї — мріяла лише про те, щоб наїстися хліба. Без лободи, без картоплі — справжнього.
Здавна гостей і молодих зустрічають хлібом-сіллю. Пнути хліб — як плюнути матері в обличчя. У війну бувало, поділишся з жебраком шматком, а він у відповідь руки цілує. А ви — ногами.
Ти вже великий, книжки читаєш, а в голові соломи більше, ніж розуму. У війну за кожне зернятко молилися. Боялися, щоб дощ не знищив урожай. Кожен пуд борошна — на вагу золота. А ви — у грязь. Як у вас руки не відсохли?
Петрику хотілося заревти, але він здержався.
У розпал бесіди прийшов Васько.
Він розповів, що дід ледь не відірВасько підійшов до бабусі, вклонився до землі й поцілував край її хустки, а потім обидва хлопці мовчки сіли за стіл, де вже парував свіжий, золотистий хліб, який вони тепер їли з таким благоговінням, ніби кожен шматочок був святим.
