Унікальна сутність

Записки мої особливі, можна сказати, що я наділена даром. Та сама я вважала його скоріше наказанням. Та все по порядку.
Коли мені навіть місяця не було, мати кинула мене під дверима дитбудинку. Чому не відаю. Може, й в неї була ця «наданість», а не захотіла в мені її плекати. Не знаю. Факт же виростала я без батьків, у дитячому будинку. Першою мою особливість помітила вихователька Катерина Миколаївна. Оповідала, ніби я гралася з дітьми та в одного хлопчика відібрала мою іграшку, цитую: «Присягаюся, бачила на власні очі: Артемко відлітів на килим аж у куток, а ти забрала своє».
Катерина Миколаївна була дуже доброю; вона зрозуміла: я незвичайна, і коли б то дізналися спокою мені не буде. «Не хочу, щоб тебе забрали на експерименти», не раз казала вона. Тож вона не лише виховувала, а ще й допомагала приборкати мої здібності. Якщо гарячилася пересувала речі, іноді й людей. Відчувала біополя довкола. Навіть вітатися не треба було, щоб зрозуміти, добрий людина чи лихий. З одного боку корисно, а з іншого Мені здавалося, ніби люди теж відчували мою непохожість, уникали мене. Тож досі жодна сім’я не захотіла мене всиновити. Було боляче: я ж, як усі, мріяла про ласку, любов, справжню родину, хотіла дізнатися, що таке мама.
Мала я в будинку лише одну подругу Орину. Так, Ориною я її й звала, хоч записана була Ярина. Орина була чудова. Ми чудово проводили час. Ми були родиною одна одній. Вона знала про мої здібності й ніколи не просила використати їх заради себе. Була вислів вдячна їй за те. Орина вже зневірилася знайти сім’ю їй було п’ятнадцять, а «старшеньких», усім відомо, ніхто не бере.
Та раптом одного дня Орина ввірвалась у кімнату, очі палали. Мене зараз же окатило її шаленою енергетикою.
Що трапилося?
Асе! Уяви! Мене усиновлюють! У мене буде сім’я! Орина кинулася до мене, обняла за плечі й заворушила навколо. Знайшлися люди! Як мені пощастило!
Потім зупинилася й глянула на мене серйозно. Не сумуй, я обов’язково навідуватимусь! А колись і тебе візьмуть подружимо родинами! Пішли швидше, покажу тобі їх, вони біля кабінету директорки.
І потягнула мене за руку. Наша зупинка біля дверей збіглася з їхнім відчиненням. Вийшла пара. Високий чоловік, з потужними плечима, гострим підборіддям та виразними вилицями. Відчула я миттєво всю палітру їхніх біополів. І відчуте не сподобалося мені. Від чоловіка віяло насильством. Грубістю. Злістю. Жінка ж випромінювала жахливу слабкість, страх. Страшенну втому й спустошення.
О, Яринко! чоловік розплився в посмішці. Простягла мене. Оформлення майже завершили. Завтра вже поїдеш з нами додому.
Орина кинулась до нього в обійми. І вмить відчула ще одну зміну в його енергетиці: щось немовби кохання Та ні, не батьківське, щось інше, хижацьке
Ми повернулися до кімнати. Орина скакала, не в змозі стримати емоцій. Я ж, сидячи на ліжку, намагалася осмислити почуте й почуте.
Та чого ти? Орина сіла поруч. Не журися так, бачитимемось, обіцяю.
О
Тепер, коли ми втрьох живемо в маленькій квартирці на Подолі, а Маргарита Анатоліївна пестить нас варениками з вишнями, я розумію, що цей тягар перетворився на благословення, бо він дав мені не лише силу врятувати сестру, а й маму, яка щодня доводить любов перемагає всяке зло.