Ось переписана історія з українськими реаліями, іменами та відтінками культури:
На третій день після похорону Соломія дістала стару коробку. Вона стояла у коморі за мішком із ялинковими прикрасами, припала курявою, ніби сама доля сховала її туди на потім. На потім, коли біль вже не ріже кожну клітину тіла, а лише ноє десь під ребрами. Або навпаки — коли стає неможливо більше мовчати, удавати, що нічого не сталось. Ніби саме цього вечора, у вичищеній до беззвуччя кухні, минуле постукало у двері власноруч і вимагало бути відкритим.
Олесь сидів за столом, навіть не поворухнувшись. Перед ним стояла гранчаста кружка з холодною кавою, він тримав її обома руками, немов у ній було щось важливе. Не дивився на матір. Та коли вона простягнула коробку — узяв. Тихо. Обережно. Наче там лежало не папірце, а скло.
Всередині — десятки листів. Він одразу впізнав почерк. Свій. Дитячий. Такий самий, як на шпалерах у першому класі. Листи самому собі у майбутнє. Колись йому було шість, потім вісім, дванадцять — і щороку він писав. Ніби папір міг зберегти те, що не витримувало серце. Ніби листи були ближчими, ніж батько, якого завжди бракувало. Ніби вони чули. Розуміли.
Він розгорнув перший лист. Малюнок: він і тато на березі річки. Вудки. Сонечко в кутку. Криво, негарно, але щиро. «Тато обіцяв улітку взяти мене на рибалку. Дуже чекаю. Він сказав, якщо я перестану плакати вночі, то ми точно поїдемо». Унизу — корявеньке серденько. Благання, вплетене у чорнильні лінії.
Олесь повільно поклав листа на стіл. Пальці тремтіли. Мати стояла біля стіни, притиснувшись до неї, немов шукаючи рятунку. Не підходила, не говорила. Лише дивилася, наче боялася розбити крихкість цієї миті.
— Він так і не приїхав тоді, — тихо промовив Олесь. — Відрядження. Знову. А потім ми перестали питати. Просто одного дня зрозуміли — чекати немає чого.
Мати нічого не відповіла. За вікном дрібно дощило, і тьмяне світло ліхтаря робило кімнату ще сірішою. Все навколо ніби вицвіло після його смерті — стіни, повітря, навіть запах книжок на полицях. Навіть годинник на стіні тикав тихіше, немов не хотів турбувати жалобу.
Наступний лист був коротким: «Мені дванадцять. Я більше не пишу татові. Безглуздо». Олесь читав повільно, вдивляючись у кожну літеру, ніби сподівався, що дитяча рука передумає. Але букви були рівними. Твердими. Ніж ніж. Це був не лист. Це була мить, коли надія вмерла. Без крику. Просто затихла.
— Я ненавидів його, — вимовив він. — Розумієш, мамо? Не за те, що пішов. А за те, що ніби був, але його ніколи не було. За порожні обіцянки. За всі ці «Тато затримався», які ти повторювала, коли я вже знав — не прийде. Не дзенькне ключами, не покличе. Ніколи.
Мати опустилась на стілець. У її руках був аркуш. Без конверта. Грубий папір, загнутий куточок. Почерк — дорослий, чужий, але такий знайомий. Олесь дивився на неї, наче бачив уперше.
— Він написав тобі. Перед смертю, — сказала вона. Голос здригнувся.
Він узяв листа. Всередині — лише один рядок:
«Ти був моїм страхом і моєю надією. Пробач, що не був поряд.»
Олесь перечитав. І ще раз. І знову. Ніби з кожним разом зрозуміння ставало глибшим. Але зрозуміння не було. Лише біль. І тиша. У ній дзвеніли не слова, а порожнеча між ними.
Ця тиша не була пустою. Вона пульсувала. У ній вібрували не лише образи, а й те, що вони ніколи не сказали одне одному. Вона була повною — уперто, безжально. Минуле не повернеш. Але, можливо, його можна нести інакше.
Він склав листи назад. Акуратно. Повільно. Немов укладав не папери — себе. І останній лист поклав зверху. Пізній. Але, можливо, не даремний.
— Мамо… — він подивився на неї, у вічі, у минуле. — Поїдемо на ту річку. Куди він обіцяв. Візьмемо вудки. Просто посидимо. Не для нього. Для нас.
Вона кивнула. Повільно. Обережно. Ніби погоджувалася не лише на подорож. А на спробу. Хоч слабку. Але спробу бути поряд. Хоч раз — по-справжньому.
І цього разу — без «обіцяю». Лише дорога. Лише вода. І, можливо, трішки тиші, у якій уже можна дихати.
