Сварка
Оксано, я тобі прощаю! Наша сварка була зайва. Досить дутися! Ми вже не молоденькі дівчата! суворо сказала Марія Григорівна, вперше за сім років набравши номер сестри. Виростати вже час, Оксано! Скільки можна…
Вибачте… А кому ви телефонуєте? Я не Оксана…
Голос був чужий, молодий, злегка хриплий, але приємний.
Марія Григорівна розгубилася, чого з нею майже ніколи не траплялося.
Дітонько, а ви хто? Звідки у вас номер моєї сестри?
Та це мій номер. Вже більше року. Вибачте, але я вас не знаю. І Оксану, якій ви телефонуєте, також. Усього найкращого!
Марія Григорівна, не розуміючи, що відбувається, не відповіла одразу. Поки думала, вуха розітнули короткі гудки, від чого їй стало по-особливому лячно…
Вирішивши, що просто помилилася, Марія Григорівна надягла окуляри, дістала пошарпану червону записну книжку, подаровану сестрою, і звірила написаний там номер. Вона не довіряла сучасній техніці всі контакти записувала вручну, по-старому. Оксана любила гарні дрібнички й частенько тішила сестру подарунками, знаючи, що Марія не дозволяє собі зайвого. То сумочку гарну подарить, то вишиту ручку чи шалик. Начебто дрібниця а приємно. Марія ж завжди любила масштаб і якщо дарувала то щось помітне, вартісне, щоб усі бачили, як вона цінує сестру!
Марія Григорівна ще раз набрала номер, цього разу вручну. І знову той самий голос м’який, але чужий:
Вибачте, я вже казала, це мій номер, дівчина говорила нервово. Будь ласка, більше не дзвоніть, я зараз на уроці.
Почекайте! Марія злякалася, що знову розірвуть дзвінок. Скажіть, коли можна зателефонувати? Це дуже важливо!
Через тридцять хвилин. У мене тоді перерва.
Марія Григорівна поклала телефон і замислилась.
Чому сестра змінила номер? Чому не сказала? Так, посварились, але ж це не привід ставати недосяжною!
З Марією росло невдоволення.
Як була ти непутяща, Оксанко, так і залишилася! бурчала під ніс, втискаючи кухонний стіл і поглядаючи на годинника.
Вона терпіти не могла сидіти без діла. Завжди намагалася тримати руки й голову зайнятими. З дитинства була енергійною, справедливою, прямолінійною, за що часто отримувала критики від рідних. Але не надто переймалася цим була переконана у своїй правоті.
Оксана ж зовсім інша: спокійна, лагідна, повільна. Поки доїсть кашу зранку перед школою вже час бігти, аби не запізнитись. Марія і свою, і сестрину форму попрасує, коси заплете, бантики розправить а ця ще тільки очі розплющує. Стоїть у ванній з щіткою в руках і малює пальцем по дзеркалу.
Оксано, що ти там робиш?
Думаю…
Перестань чудити! Запізнимося! сварилася Маша. Думає вона!
А не треба?
Ні! Хай інші думають! А ти швидше чисти зуби й марш снідати!
Завжди так Оксана в хвості, а Маша вже і панує над «горами», і повернулася, щоб сестру підганяти:
Ну й нехитра ж ти, Оксанко! Наче сили в тобі нема. Чи можна так жити?
Оксану це не ображало. Вона відкрито дивилася на бойову сестру й лише усміхалась:
Машенько, не всім же бути такими спритними. Ти наша гордість! А я собі потихеньку…
От і минає в тебе життя поквапом, а ти все потихеньку! Оговтуйся!
Оксана Марії не ображалася. Добре знала: тій кипучій енергії десь треба рости. Мріяла, що з віком у Маші з’явиться більше миру в серці.
Як вгамувати вулкан? тільки морем… Вогонь клекоче, тривожить душу, аж доки не зустрінеться з любовю все заспокоїться, всередині виросте щось нове. І, дивишся, вже на місці вулкана острів із пальмами й море. Красиве життя.
Та ця історія не була про Машу. Її любов також стихія, але випалювала все, до чого торкалася.
Мала вона і чотирьох чоловіків. З перших трьома й року не жила.
Характерами не зійшлися! стандартна фраза.
З четвертим, Петром, Марія прожила три роки, але й від нього пішла, маючи на руках маленьку доньку, і жодної впевненості у завтрашньому дні.
Ось такі зараз чоловіки! сердито говорила, приїхавши до сестри. Тобі з твоїм Тарасом добре живеться?
Чоловік Оксани, Тарас, мовчки поставив на стіл чай і взяв племінницю на руки:
Поговоріть. Я Оленку вкладати піду.
Марійка вже засинала, але матері тоді було не до неї думки про майбутнє тривожили.
Ну, бачиш, якась ні риба, ні мясо! прикусила Марія, як тільки за Тарасом зачинилися двері. Як ти з ним живеш, Оксано? Така нудьга!
Дуже добре, Машо, посміхнулася Оксана і підсунула кошик з домашнім печивом. Пий чай. Голодна ж, мабуть?
Та весь день нічого не їла! призналася Марія, беручись за печиво. Знову я одна…
Може, настав час стати лагіднішою? Що ти все борешся? Життя минає. Ось Оленка виросте, свою сімю створить. Це добре й правильно. А ти залишишся одна…
Оксанко, яка ж ти наївна! Хіба у цьому справа?
А в чому?
Довіряти не можна нікому! Усі брешуть!
Навіть я?
І ти! Розповідаєш, як кохаєш Тараса, а діток чомусь не хочеш…
Кого? Оксанка вже без посмішки.
Дітей! Якщо жінка не хоче мати дітей від коханого чоловіка і кохання нема! Отак!
Оксана мовчки вийшла на кухню, відвернулась і тихо:
Буває, справа не в бажанні, а у можливості. Дуже хочу, Машо… Та не виходить! Мабуть, не буду матірю…
Марія відразу підійшла, обійняла.
Хто тобі таке сказав?! Лікарі? Я тобі найкращих знайду! Народиш і все буде!
Одного бажання виявилося замало. Хоч настирливості Марії вистачало, проте не завжди можливо те, чого доля не дає…
Матірю Оксана таки стала, але зовсім не так. Своїх дітей мати не судилося. Проте вона з радістю взяла під опіку двох діток далекі родичі чоловіка, яких лишилися без батьків. І Марія, замість підтримати, посварилася з сестрою:
Чужі тобі не потрібні, свої ще будуть!
Машо, мені вже майже сорок. Якщо б судилося вже б сталося. А ці діти куди ж їх? У дитбудинок?!
Яка різниця?! В Тараса рідні багато нехай забирає, хто хоче.
Я хочу. Розумієш?! Я!
В кого ти така вперта?
Яка?
От вперта й нерозумна! Велика це ноша!
Хватить, Машо! Досить! Йди собі, тебе вдома чекають.
Оленка в таборі. Через тиждень повернеться. І щоб на очі мені не дивилась! І допомоги не питай, якщо слухати не хочеш!
Звідки в тобі стільки злості, Машо? тихо кинула Оксана вже у спину, поки сестра ледь не бігом помчала по сходах.
Відповіді Оксана не дочекалась. Марія дійсно образилася, перестала спілкуватися з сестрою, навіть доньці заборонила бачитися з тіткою. Хоч Оленка й не послухала бігала до тітки та нових двоюрідних братика й сестрички потайки.
Врешті у Тараса знайшлася гарна робота у Львові, й родина переїхала туди. Перед відїздом Оксана обіймала Оленку, казала:
Памятай, в тебе є рідні! Якщо щось трапиться звертайся! А маму бережи важко їй із таким характером. Хто ще їй допоможе, як не ти?
Оленка постаралась послухати. Але чим далі, тим важче ставало.
Коли виросла й зібралася заміж, мама вибір не схвалила.
Що це за парубок?! Мені таких не треба! одразу заявила Марія, глянувши на худорлявого Ярослава, що тримав доньку за руку. Не могла когось кращого знайти?!
Оленка не пояснювала нічого. Переглянулася з нареченим і пішла, не слухаючи криків матері.
«Той парубок», Ярослав, виявився кваліфікованим програмістом, мав роботу, швидко запропонував Олені переїхати у Львів, ближче до тітки Оксани.
Там, Олено, перспектив більше. Мою квартиру продам, щось купимо там. Тут нас уже нічого не тримає.
Уже ні… плакала Оленка, згадуючи здивований погляд мами.
Ярко Олену любив. Готовий був все залишити, аби лише не бачити сліз на її веснянкуватому обличчі. Батьків не мав, тож усю душу віддав дружині й майбутнім дітям.
Так і сталося. Оксана радо прийняла молодих, з радістю допомагала племінниці з первістком, а Ярослав і Тарас спільно будували нову оселю для сімї. І з часом виявилось: «худорлявий айтішник» вправний господар і добра людина.
Оленка чекала на другого сина, коли справили новосілля. На питання тітки, чи не запросити маму, Оленка зітхнула:
Я їй дзвоню, тітонько Оксано, весь час. Вона не бере слухавку, а якщо й бере одразу кидає. Не хоче спілкуватися…
Не плач! поспішала втішати племінницю Оксана. Не можна тобі хвилюватися.
Не буду… схлипувала Оленка, сумуючи за мамою.
А Марія серце своє відкривати не збиралась. «Подумаєш, час! От зрозуміють, як мене образили самі прибіжать! А я ще подумаю, прощати чи ні,» навіть запрошення на весілля дочки розірвала, конверт із фото згорнула й викинула у смітник.
Минули роки, а рідні й не думали каятися. Жили, ростили дітей. Оксана допомагала племінниці з немовлям, Ярослав і Тарас господарювали і будували плани на нові події.
А тоді, сидячи сама на Різдво, Марія наважилася знову набрати номер сестри. Та замість Оксани почула чужий голос.
Дочекалась перерви, набрала знову.
Слухаю.
Це я слухаю! Марія, знову ставши командиркою, жорстко продовжила: Як це номер у вас опинився?
Дуже просто. Я оформила нову картку. Якщо номер не використовують оператор може передати іншому.
Дурниці! А де тоді моя сестра?
Звідки мені знати? голос став твердішим, і Марія зрозуміла: треба змінити тон, якщо хоче щось дізнатися.
Можна вас попросити про послугу?
Дівчина мовчала, але відповіла:
Я подумаю. Кажіть.
Дізнайтесь, будь ласка, в місті про мою сестру. Я дам адресу. Якщо знайдете просіть передати, щоб звязалася зі мною. Всі витрати я покрию.
Дівчина недовго мовчала:
Домовились. Мені нічого не потрібно. Просто продиктуйте адресу.
Марія так і зробила, а далі чекала, хвилюючись. І незабаром отримала відповідь.
Вашої сестри більше немає. Вона відійшла у вічність півтора року тому. Два роки хворіла, організм не витримав. Її чоловік казав радий бачити вас, якщо приїдете. І ще…
Що? Марія не могла вимовити і слова.
Ваша донька. Вона чекає на вас. І внуки. Їх двоє. Олена передала вам слова вашої сестри. Оксана хотіла сама сказати, але вирішила, що так буде краще. Ви ж її слухати не хотіли…
Кажіть!
Машо, не впирайся. Все твоє тут. Дорослішай. В нас ще чекають, люблять.
Лінія обірвалася, а Марія вперше за довгі роки голосно заплакала, розуміючи, скільки втратила через впертість.
Це все?
Так.
Дякую…
Вам дякую. Приїжджайте. У вас гарна родина й чудові внуки.
Короткі гудки а Марія не могла стримати сліз. Вперше їй було дійсно боляче. І змінити нічого вже не могла, ба й не хотіла. Карала себе за ті роки, коли правота й гордість для неї значили більше, ніж любов.
Вона проплакала майже всю ніч. Зранку підняла слухавку, набрала знайомий номер.
Оленко…
Мамо! Ми так чекаємо! Приїжджай!
Доню, я…
Не треба нічого казати! Просто приїдь! Ми тебе зустрінемо!
У голосі доньки Марія відчула щось дивне. Лише збираючи валізу, зрозуміла: в Оленкиній інтонації поєдналися і рішучість Марії, і лагідність Оксани, а головне те, що сама Марія шукала все життя.
Любов… безумовна, не памятає ні образ, ні зла. Саме така, яку знала Оксана, і яку ще треба було осягнути Марії.
Вона, не впевнена у собі, та щиро надіялась, що тепер у неї це вийде.
У житті завжди варто вчасно відпустити образи. Правота не варта того, щоб втрачати найдорожче родину й любов.
