Падчірка
Коли ми з Мариною познайомились і закохались один в одного, Оксані було шість років. Виросла без батька, вона так гостро прагнула любові, що жодних труднощів у нашому зближенні з нею не виникло. Ми жили душею в душу, поки не настав він перехідний вік!
Ти мені не батько! якось вигукнула Оксана.
Як це, даруйте, не батько? А хто, з вашого дозволу, багато років вислуховував твої скарги на однокласників та захищав тебе на батьківських зборах? Хто ховав останню цукерку в хаті, щоб дати тобі, коли ти засмучена? Хто поділився з тобою секретом, що ти поцупила ляльку у вередливої Інни з сусіднього двору? А хто, перепрошую, серед ночі нишпорив по дворах із тією лялькою під курткою, щоб підкинути її в кущі, мовляв, так і було? Ми з тобою ще років зо три тому домовилися відповідати за свої слова: якщо ти мене з дитинства кликала татом, то чого ж я раптом став «не батько»?
Слово падчірки, яку я завжди сприймав за доньку, боляче різонуло моє серце, але показати цього я не міг. По-перше, я чоловік, по-друге, образа на Оксану не вирішить нашої кризи, а лише поглибить її.
Приймається, кивнув я, ще й рукою козирнув. То що, обговоримо нові стосунки? Права й обовязки «не батька» й «не доньки», так би мовити.
Серце краялось, коли я це вимовляв, але я відчував, що це правильний підхід. Оксані треба було дати відчути свободу вибору, у дозволених межах і ще й визначених нею самою. Але й тут вона мене здивувала: пробурмотіла Не хочу, і грюкнула дверима просто перед носом. Такого за нею навіть у дитинстві не водилось. Оксана завжди чітко озвучувала свої потреби, і разом ми вирішували, чи можна їх виконати. Якщо, скажімо, стрибати з даху сараю не варіант, то я детально пояснював, чому саме, навіть із картинками з Інтернету. А от, наприклад, коли у 1-му класі Оксана вирішила назвати Дмитра з паралелі своїм чоловіком і збиралась іти жити до нього я пообіцяв перевезти її речі, як тільки стане повнолітньою. Якщо не змінить думку, що й трапилось за місяць.
Загалом, ми завжди адекватно обговорювали всі непорозуміння, а тепер просто «не хочу» й «не батько». Раніше донька навіть небажання їсти кашу могла пояснити.
Несмачна! казала Оксана.
Чому?
Бо мало цукру й зверху пінка.
Ось аргумент! Вари, мамо, іншу кашу, або вже віддай дитині те тістечко, в якому, як каже реклама, теж є молоко у порошку.
Я трохи постояв біля зачинених дверей, вдивляючись у деревяну фактуру й намагаючись знайти відповідь, але так і не вигадив нічого. Ну, поживемо побачимо.
Марина досить спокійно сприймала зміни поведінки доньки. Казала, що й сама в молоді роки так капризувала, що батько радий був би побачити її кудись далеко від дому. Вона вважала, що як тільки гормони заспокояться й психіка зміцніє, усе повернеться на своє місце. Щоправда, цей «перехід» у всіх триває по-різному, а я, якщо відверто, вже почав скучати за Оксаною. Вже й не з ким було подивитися ввечері футбол на «2+2», а чи посміятися над Марининою подругою Лесею, у якої колір волосся міняється частіше, ніж погода в Києві.
Згодом Оксана стала час від часу виходити зі свого кокона, а решту часу поводилась ще агресивніше, так що краще було її й не турбувати. Графік цих «просвітлень» був відомий лише їй самій, як і причини. Але в ті миті, коли вона поводилась, як колись, я радів, як мала дитина.
Дівчата, поїхали на вихідних до лісу? запропонував я. Синоптики обіцяють гарну погоду, візьмемо вудки, намет.
О, клас, Оксано, поїдемо? захопилася ідеєю Марина.
Нікуди я з вами не поїду! Самі свої вудки тягайте, рибалки наші! грімко хряпнулася вхідна двері, а ми лише перезирнулися.
Мабуть, рибалка їй теж вже набридла, розвів я руками.
А потім якось Оксана не прийшла додому після школи і не брала слухавки. Ми перебрали всіх її подруг, а я, не маючи сил чекати, помчав шукати доньку.
Першим ділом заїхав до Василя. Цей хлопець донедавна вважався Оксаниним другом, хоч я давно його не зустрічав.
Не знаю, де вона, знехотя пробурчав Василь.
Може маєш хоч здогади?
Вона назвала мене нудним. І після того ми майже не спілкуємося.
Знаєш, мене вона назвала «не батьком», але я все одно цікавлюся її життям. Стара дружба
Я вже заходився йти, коли Василь гукнув:
Може, вона з Данилом із паралелі. Правда, він ще той хлопчина, вам може не сподобатись те, що побачите.
Саме тому й покажеш, де його шукати.
Я не піду туди
Василю, іноді людям потрібна підтримка, навіть якщо вони цього не розуміють. А ти завжди був сильним.
Добре вже, зітхнув він і пішов за мною.
Ми приїхали до якихось гаражів. Вже здалеку чулася музика.
Якщо боїшся, залишайся в машині, кажу йому.
Нічого я не боюся!
Біля одного з гаражів стояло декілька хлопців і дівчина. Оксани не було. Я підійшов ближче:
Я шукаю Оксану, крикнув, перекрикуючи музику.
Ти, типу, з пошукової бригади? безглуздо пожартував один.
З-за дверей зявилася Оксана.
Навіщо ти приїхав? ледве не прокричала вона.
За тобою.
Я і без тебе дорогу додому знаю.
Можливо, але пізно, і не хочу забирати тебе з райвідділка. Машина чекає, принцесо.
Оксана фиркнула, але таки сіла в авто, пробурчавши Василю:
Зрадник!
Після цього вона почала дедалі частіше не ночувати вдома. Я вперто забирав її з того гаража, незважаючи на глузливі жарти хлопців про її «особистого водія». Але однієї ночі вона відмовилась їхати:
Що тобі треба? кричала донька. Відчепись, я вже доросла! Скільки хочу стільки й гуляю!
Звернися з цим у Верховну Раду, запропонував я, у Конституції усе чітко прописано для неповнолітніх.
Йди ти куди подалі! огризнулася Оксана.
Але я нікуди не піду без тебе, навіть туди, куди ти мене послала.
Шкода, що ти зустрів мою маму, краще б тебе не було! все ж сіла в машину.
Це вже був удар нижче пояса. До самого дому в очах стояли сльози, і в голові роїлася думка може дійсно залишити її у спокої: хто я такий? Сторонній чоловік, просто чоловік матері. Але кинути її в життєву прірву я не міг. А якщо впаде і не підведеться, а поруч нікого не буде? Хай ображає, обзиває не відступлю.
Невдовзі вся їхня компанія просто змінила локацію. Гараж закрили, музика стихла, і я не знав, де шукати уже не доньку, а падчірку, раз я «не батько». Василь під натиском підказав ще кілька місць, але Оксани там не було.
Вона почала повертатися, як їй заманеться і серед ночі. Я бачив, як хвилюється Марина. Її спокій виявився удаваним, вона просто не хотіла підбурювати паніку і берегла сімейну рівновагу. До пізньої ночі ми з нею в ліжку мовчки чекали на довгожданий стукіт вхідних дверей.
Якось серед ночі задзвонив мій мобільний. Я затремтівши провів пальцем по екрану.
Сергію Івановичу, почув голос Василя, дзвонила Оксана, вона в якомусь будинку на Лесі Українки і не може сама вибратися.
Адресу сказала?
Описала будинок, зрозумів, де це.
Поїдеш зі мною.
Дивлюся на Марину: губи трясуться, мабуть, усе підслухала.
Не хвилюйся, зясую все! Лишися вдома, спечи нам млинці, бо після таких пригод апетит настає звірячий. Не дай померти голодному гонщику цієї ночі! Обійняв, поцілував її у носа солонуватий, від сліз.
Забравши Василя, я промчав нічним Києвом, місцями перевищуючи швидкість. Спальні масиви порожні, але центр навіть вночі, наче вулик: туристи, таксі. Я вилаявся, мало не збивши двох чоловіків, що пили пиво посеред проспекту. Мабуть, з міцним напоєм вони себе безсмертними вважали одна з пляшок полетіла в машину…
Добравшись до місця, я попередив Василя:
Залишайся в авто, аби воно не зникло за тих «особливих» нічних пригод.
Він хотів перечити, але я суворо гляну і він погодився.
Оглядаю вікна. Дехто палить на балконі, десь музика нічого екстраординарного, та все одно тривожно. Без труднощів потрапляю у підїзд погодився впустити випадковий мешканець. На першому й другому поверхах ніхто нічого не знає. А ось на третьому поверху мене зупинила бабуся: безсоння, хоче поговорити.
Три такі квартири підозрілі! охоче повідомила вона. У всіх трьох наркомани!
Справжні? іронізую.
Ще й які! Бачила на власні очі!
Навіть якщо перебільшує, інформація тривожна. Подякувавши, пішов перевіряти. В одній звичайний алкаш із змученою жіночкою й розумною вівчаркою, друга тиха, а от у третю саме виходить дівчина схожа на Оксану як дві краплі, але в очах холод, наче кукла.
Оксано! закричав я, не бачачи нічого перед собою. Лізу крізь людей, щось штовхаю, і раптом чую:
Тату! Тату! кличе мене Оксана.
Голос з ванної. Я шарпаю за ручку всередині донька, сама, зі сльозами. Кидається на шию, а я від відчаю міг би й заплакати.
З квартири ми вибігали вже з поліцією, бо бабуся встигла викликати їх. Один з патрульних спитав:
Це вашу доньку утримували силою?
Так, але я їй лише вітчим, уточнив.
Він мій тато! голосно сказала Оксана.
Опісля вдома їли млинці зі сметаною мабуть, трохи пересолені від Марининих сліз, але найсмачніші в житті. Я читав лекцію дочці, яка нарешті перестала огризатися: казав, що навіть якщо вона жене мене з мітлою з життя, я не піду, бо люблю їх і просто не можу інакше. Говорив і про те, що життя річ непроста, і падати в ньому боляче, але головне піднятися. А вони слухали, підперши щоки долонями такі рідні та любі.
Врешті я зрозумів: кров не має особливого значення, якщо серце любить щиро. І доньку, і падчірку я вдячний долі за них. Коли любиш не обираєш ступеня спорідненості, бо справжня родина створюється серцем.