Минулої ночі у сні мені здавалося, що мій хлопець Ярослав, дивно зігнутий і напівпрозорий, мов тінь, прошепотів:
В суботу до мене прилетять хлопці з Києва та Львова. Чи зможеш ти розчинитися і зникнути до своїх рідних?
Я завмерла посеред своєї химерної кухні, де замість чашки тримала викручену ложку із бурштиновою водою:
Ярославе, знову закликаєш мене в манівці?
Та ж так, Маряно! Раз на місяць, ти знаєш ми збираємось у колі, настільні ігри, його голос танув, перетворювався на пташине цвірінькання.
Я знала. Раз на місяць у нашій київській квартирі за старим Хрещатиком зявляються його друзі. Вони грають у дивовижні настолки зима переходить у літо, а долари змінюються на гривні. Кожен раз Ярослав із напівсонним лицем просив мене на ніч покинути спільне гніздечко. Ми вже два роки, мені ніби 31 весна, а йому 34. Його товаришам теж від 30-ти всі мають жінок або хоча б коханих, що віночок плетуть Але лише я, Маряна, що пахне бузком, маю щезати, коли у квартирі змикаються чоловічі обійми.
Я відправляюсь до бабусі в Боярку, або до мами в Тернопіль, або на Софійську площу до подруги наче люблю збиратися й мандрувати в чужих снах. Відчуваю себе дитиною, яку відправляють переночувати у гості, поки йде карнавал дорослих. Приниження розтікається у мене замість крові.
**Перший «день без жінок»**
Близько півтора року тому почався цей фантасмагоричний ритуал. Ми лиш влаштувалися жити разом під бульваром Лесі Українки з видом на мерехтливий Дніпро.
Ярослав сказав:
В суботу нагряне братія! Настілки, вареники, оселедець. Можеш зникнути у світи?
Я розгубилась, як місяць серед туману:
Нащо? Це ж наш сон, наша квартира.
У нас буде чоловічий день. Треба, щоб жінки не мігрували між кімнатами.
А інші дівчата теж злітаються?
Не-а. Вони мешкають в інших вимірах. А ти одна лишаєшся. Незручно ж
Я подумала: «Хай вже перший раз хай відпанкують». Поїхала до Лесі, подруги з Винниччини.
Ярослав повернувся щасливий, з очима як у віщуна:
Спасибі, що відлинула! Було казково.
Минув місяць знову:
В суботу хлопаки будуть. Поїдеш до мами?
Я поїхала до мами.
Ще через місяць до бабусі під Києвом.
Ще через місяць знову до Лесі.
І так проходив час: щомісяця я пакувала свої сни до валізи і тікала з власної київської хати заради міфічного дня без жінок.
**Що мене діймає**
Нещодавно, у потойбіччі сну, я дізналася: інші дівчата не зі своїх домівок не втікають, тільки я.
Я обережно запитала Олену, дівчину Максима, друга Ярослава:
Ленцю, ти куди ж випаровуєшся, як у них там шашлична настілка?
Вона розтягнулася у тіні й відповіла:
А нікуди. Я тут, в своїй кімнаті малюю, читаю, а вони в іншій галасують. В моєму домі я залишаюсь.
А тебе не виганяють?
Звідки? Це ж мій дім.
Я розпитала ще пару дівчат. Усі вони залишаються, як незримі феї, серед свого простору. Тільки я щезаю у мандрах.
Я запитала Ярослава:
Чому інші залишаються, а ти мене кожен раз просиш залишати нашу квартиру?
Він задумливо погойдується:
Ну у них оселі великі, дві чи три кімнати. Дівчина у своїй сфері, ми у своїй. А у нас усього однокімнатне царство, тобі ж буде незручно.
Я витримаю. Я можу у навушниках читати Коцюбинського.
Ні, краще поїдь. Всім спокійніше та затишніше.
Всім. Не мені. Їм комфортно, коли Маряни просто нема.
**Що для мене принижує: залишати свій дім**
Кожного разу, коли збираю своє нічне начиння, бачу себе зі сторони тінню у дзеркалі своєї ж кімнати, що не має права залишитись тут. Я оплачу половину квартири у гривнях із приватбанку, але раз на місяць маю зникати з дому заради чоловічої містерії.
Я приходжу до бабусі; у неї на кухні годинник ходить назад, а борщ має колір нічного неба.
Що, знову лаєтеся? питає вона, завязуючи коси рушником.
Ні, просто у Ярослава друзі збираються
А ти чого не вдома?
І мені так соромно у сні пояснювати, що Ярослав відправляє мене подалі, щоб йому було зручніше ризикати у східцях гри.
Я відвідую маму. Вона дивується, повторюючи моє імя:
Маряночко, ти ж була вчора. Чого знову прилетіла?
У Ярослава чергова чоловіча ніч
Мама мовчить, а її погляди, наче вишиті рушники, стискають мені серце.
**Що мене болить: подвійні стандарти**
Ярослав говорить інколи:
Ти не вибаглива, Маряно! Мені пощастило інші хочуть походів в ресторани, подорожей по Європах.
Бачиш, усі пари гуляють у кафе кожної суботи, каже він. А ти не вимагаєш, свідома.
І справді, я не прошу нічого особливого раз на місяць гуляємо у кавярні на Андріївському. За два роки навіть не були разом у відпустці, не витратили навіть сто гривень на спільні сни.
От інші пари літають у Марокко, а ти нічого не вимагаєш. Молодець.
Я мовчу, бо знаю: зайвої копійки усе одно нема, хоч Ярослав і працює непогано.
Але коли я прошу бодай раз на місяць залишитися у квартирі, стаю «вибагливою».
Ну, Маряно, це ж раз на місяць, каже він. Що тут складного?
Не складно Зібрати речі, залишити свою химерну хатинку, провести ніч у родичів, щоб у нього був чистий день без жінки.
Я не прошу ні вимпелів, ні ресторанів. Лиш прошу залишити за собою право бути у своїй домівці але це надто вже божевільне прохання.
**Що каже його мама: голос із підсвідомості**
Нещодавно чуже обличчя вві сні його мама із Луцька дізналася про цю історію і сказала:
Чому це ти їдеш? Це ж твоя квартира. Залишайся, потоваришуй із його друзями.
Я збентежено відповідаю:
У них, кажуть, день без жінок Мені буде незручно.
Вона махнула рукою від того злетіло вікно:
Ти його наречена. Місце тобі не на узбіччі, а поряд із ним. Якщо він тебе ховає дивно це якось.
Вона має рацію. За ці два роки я майже не знаю його людей, бачу їх ледве в сутінках, коли вони пролітають, а я зникаю.
Але мені лячно до нових я встидаюсь. Легше полетіти, ніж сидіти посеред чоловічої бурі, слухати їхні напівсонні байки і думати: «Чому вона йде? Ярослав виганяє?»
**Що ще відкрилося: його не кличуть**
Дивина сну дізнаюсь: коли Ярослав не може прийти до друзів (по роботі чи через нежить), то вони збираються без нього, й нікого не кличуть.
Чого без тебе? дивуюсь я.
Я ж сам відмовився Може, забули.
Забули. А може, і не хотіли кликати.
Троє з його друзів вже настільки одружені, що літають у білих вишиванках на весіллях, а мого Ярослава жодного разу не покликали.
Чому тебе не запросили на свято у Максима? питаю.
Не знаю. Може, грошей мало було.
Грошей? Чи, може, інша справа не такий він їм близький, як думає.
Він раз на місяць кличе їх у наш сон, а мене випихає, а вони навіть на весілля не кличуть.
**Що я зрозуміла: боюсь вимагати**
Останній тиждень у цьому дивному сні я думаю: чого мовчу? Чому не прошу квітів чи кави в двох? Чому погоджуюсь покидати помешкання?
Я боюсь. Якщо я щось попрошу, він зникне. Боюсь розбити образ «ти не вимоглива, Маряно!» Боюсь нашарувати на себе ярлик «важка дівка».
Тому я пакуюсь. Аби йому було зручно. Аби не втратити його.
Але розумію все більше: так я втрачаю себе.
**Де я зараз: вибір за мною**
В цю суботу знову день чоловіків. Ярослав вже натякнув мовчки, показав один палець «Їдеш?»
Я мовчу. Думаю: відлетіти чи залишитись?
Якщо поїду все як завжди, стану невидимкою. Знову подарую собі відчуття, що мої кордони тануть.
Якщо залишусь буде буря, Ярослав кине: «Все зіпсуєш, стала вимогливою».
І я не знаю, що гірше.
Але одне зрозуміла: так далі бути не може.
Жінки України, сниться вам таке? Вас просили зникнути з рідного дому, бо в чоловіка друзі? Як реагували?
Чоловіки, поясніть: для чого ці містерії «день без жінок» і піруети з проханням залишати власні квартири?
Жінки, зустрічали ви чоловіків, які хвалять вашу «не вибагливість» до чого це веде?
І чоловіки: якщо ваші друзі не кличуть вас ні на які свята, а ви їх усе кличете це дружба, чи фата моргана?
