Я переконана — щасливішої жінки за мене просто не існує. У мене є чудовий люблячий чоловік, який мене в усьому підтримує та дорослий двадцятидворічний син. Ми з чоловіком обоє усе життя працювали звичайними вчителями. Грошей робота приносила небагато, але ми все одно намагались дати нашому сину все необхідне. Заняття англійською двічі на тиждень, футбольна секція, остання модель комп’ютера, подорожі, словом усе, що Сергійко забажає. Самі ходили ледь не голі та босі, але для сина купували все тільки найкраще.
Зараз Сергій навчається на останньому курсі магістратури та мріє про окреме житло. Ось тільки сам заробляти на нього не хоче, чекає від нас подарунку. Проте де ми візьмемо грошей на ту квартиру? Я та чоловік вже пенсійного віку, заощаджень практично немає. Я звісно підробляю репетитором, але усі кошти йдуть на оплату навчання сина у виші.
Спершу син запропонував взяти кредит, який виплачувати повинні ми, але після категоричної відмови, придумав розміняти нашу двокімнатну квартиру на дві однокімнатні. З’ясувалось, що за нашу квартиру ніхто не дасть дві однокімнатні. Вийде хіба що одна однокімнатна та кімната у гуртожитку. Сину такий варіант підійшов. Вирішив, що у квартиру переїде він, а ми з чоловіком свій вік переїдемо доживати у гуртожиток. Ось тільки ми на таке не готові. Не для того ми все життя гарували, щоб на старості років опинитись у гуртожитку. Порадившись, ми з чоловіком повідомили Сергія, що він вже дорослий і пора вже задуматись про роботу. На повний день його звісно ніхто не змушує влаштовуватись, розуміємо, що він ще навчається, але хоч якийсь підробіток можна знайти. Но Сергій відмовився, мовляв, хоче насолодитися студентським життям, а попрацювати ще завжди встигне.
Живе син у дома неначе король: їсти приготують, приберуть, усе куплять, а він ще й не задоволений. Тоді чоловік спокійним тоном сказав, що у сина з’явиться власне житло тільки тоді, коли він на нього сам заробить.
Тоді Сергій не на жарт розлютився та заявив нам таке:
— У всіх моїх друзів нормальні батьки. Гроші дають, машини та квартири дарують, а ви якісь голодранці! — кричав син. — Та ви себе забезпечити не можете, для чого мене було народжувати?
Слова сина боляче ужалили в самісіньке серце. Цілий вечір я проплакала, а чоловік марно намагався мене втішити: «Та він це зопалу сказав, не хвилюйся. Ти ж знаєш, що він так насправді не думає та дуже нас любить.»
Я усім серцем хотіла б придбати для сина найкращу велику трикімнатну квартиру в центрі міста, але у нас дійсно немає такої можливості. З іншого боку, у нього є дім і ніхто його з нього не виганяє. Нехай живе скільки потрібно та збирає собі на квартиру, а ми вже допоможемо чим зможемо. В нього є власна кімната, куди він завжди може привести друзів та дівчину, ми заважати не будемо. Обдумавши все, запропонували сину вийняти квартиру, але і це йому не сподобалось. Бачте, хочеться свого.
Словом, посварились з Сергієм, вже місяць майже не розмовляємо. Я місця собі не знаходжу, боюсь втратити сина. Розповіла свою історію подрузі, вона заспокоїла, що все це не серйозно, у нього такий вік зараз, що хочеться незалежності. Гроші закінчаться, швидко одумається.
— Марійко, ти вже не в тому віці, щоб від ранку до ночі горбатитись. У Сергія твого ще вітер в голові, він не знає, як складно заробляються гроші у наш час. Скоро все неодмінно вляжеться, — заспокоювала мене подруга.
Сиджу, обдумую все своє життя… Мабуть, я сама винна, що мій син такий, не правильно його виховала. Но вже немає на те ради, час покаже, чим усе закінчиться. А доти живемо, неначе чужі люди. Зустрічаємося лише на кухні й то, навіть словом не обмовимось. Не спроста кажуть: «Малі діти — малий клопіт, а підростуть — буде великий!».
