У ві сні кликала татка додому, я вірила, що він повернеться дoдому живим

Моя бабуся — дитина війни. Народилась в 1935 році. Розповідала мені цю історію неодноразово. Я дуже любила її слухати. Хоч кожного разу плакала, але любила. Вона багато нам розповідала про своє нелегке життя в часи війни, та повоєнні роки. Тяжко тоді було всім, а тим паче багатодітним родинам.

Батька бабусі не забирали на війну до 43 року. Родина у них була з восьми осіб, якимось правдами та неправдами відтягували до останнього. В решті, підійшла черга мого прадідуся. Пішов на війну. “Проводжали всією родиною зі сльозами на очах. Мати на нас тоді насварилася. Сказала немає чого плакати! Батько наш сильний, невдовзі додому повернеться, а ми маємо бути ще сильнішими, щоб дочекатися. Ні сльозинки не зронила. Не хотіла, щоб чоловік бачив її сльози, й так не легко було. Хотіла, щоб був впевнений, що ми впораємось самі. Вже коли всі полягали спати, я чула, як мама плакала в подушку всю ніч. Ой не солодко тоді жилося. Всі працювали до останньої краплі сили. Навіть найменші. Їсти було на один раз в день. Але добре що було. Інколи, коли наше село проходили війська, солдати залишали нам шоколад, хліб, консерви.

Батько кожного дня писав нам листи. Розповідав де він зараз, запевняв, що все добре, скоро повернеться додому. В один момент листи перестали надходити. Ні одної звісточки за пів року. Вже й війна закінчилась, а все глухо. Навіть телеграми зі зводу не приходило, що його не стало. Просто пропав, без жодної звісточки. Мати ходила в поле кожен вечір, виглядала батька. Коли поверталась, очі мала набряклі від сліз.

Якось я не втрималась та запитала в неї, коли повернеться тато? Війна вже рік як закінчилась, а йог все немає. Ми так і будемо тепер самі жити?

-Варю, твій тато живий, він прийде з дня на день, ось побачиш. Ти сьогодні, як будеш лягати спати, загадай бажання та помолися, щоб татко повернувся завтра додому. У сні поклич додому. Він точно тебе почує, та знайде дорогу додому.

Мамині слова тоді стали для мене як рятівний жилет. Всією душею повірила в них. Перед сном помолилась, та лягла спати. Зробила все, як мама сказала. Зранку проснулась раніше всіх, ще сонце не вставало навіть, швидко одягнула своє стареньке платтячко, та побігла на поріг, виглядати, коли ж прийде татко. Просиділа на порозі до обіду. Вже сонце в голову припікати почало. Нікого не було… На очі навертались сльози. Мама мені сказала неправду? Чому татка досі немає? Вона ж обіцяла…

Я розвернулась, щоб піти в хатину, попити води. Надію не втрачала й досі. Мала намір виглядати останнього. Підійшла до відра з водою, взяла кварту, що стояла поряд, та чую, мене хтось кличе. Голос знайомий, але водночас геть чужий. Грубий та охриплий…Вибігла на ґанок, сонце засліпило, нічого розгледіти не могла. Тінь рухалась в сторону будинку. Повільно, опираючись на палицю. Це був татко, я точно знала! З писком побігла на зустріч. З кожним кроком могла все чіткіше роздивитись його обличчя. Це точно був він! Він стояв на одній нозі, рукою обпирався на милиці. Коли я підбігла, ми обійнялись міцно-міцно, з очей градом лились сльози.”

Оцініть статтю
Джерело
У ві сні кликала татка додому, я вірила, що він повернеться дoдому живим