— У вас є місяць, щоби звільнити мою квартиру! — оголосила свекруха.
Ми з Олегом прожили разом два роки. Кохали одне від одного, майбутнє будували, та й урешті вирішили одружитися. З його матір’ю — Ганною Миколаївною — у мене завжди були гарні, навіть теплі стосунки. Поважала її, до порад прислухалася, не суперечила. Здавалося, вона раділа нашому союзу — завжди чемна, жодного разу не дала приводу для сварки. «Мені пощастило», — думала я.
Влаштувати весілля допомогла саме вона. Мої батьки ледве зібрали на скромний подарунок, у них із грошима туго. Ганна Миколаївна все взяла на себе — від ресторану до оренди авто. Я дякувала їй щиро й відчувала, що ми стали майже ріднею.
Але все змінилося буквально за кілька днів після весілля.
— Ну що ж, діточки, — промовила вона за сімейною вечерею, — свою місію я виконала. Сина виховала, освіту дала, у людей вивела, тепер і заміж видала. Ви не ображайтеся, але хочу, аби ви за місяць виїхали з моєї квартири. Ви — сім’я, отже, маєте жити самостійно. Це важливо. Так, може, вам і важко буде, але таке життя. Вчіться економити, шукати виходи, приймати дорослі рішення. А я нарешті поживу для себе.
Я спершу й не зрозуміла, що відбувається. Мені стало спекотно, серце закалатало. А потім — холодно. Як так? Ще вчора ми були її «улюбленими», а тепер вона спокійно виганяє нас з дому? Напевно, й онуків вона, судячи з усього, бачити не збирається…
— Якщо сподівалися, що я буду сидіти з вашими дітьми, то даремно, — додала вона рівним голосом. — Я мати, а не бабуся-нянька. Усе життя присвятила Олегу. Хочу хоча б решту прожити для себе. Мій дім завжди буде для вас відкритий — на чай, на свято. Але на постійну допомогу не розраховуйте. Прийде час — самі все зрозумієте.
Я сиділа, ледве стримуючи сльози. Ми з Олегом навіть не встигли облаштуватися, ще жили в її квартирі. А тепер — валізи й вулиця? Оренда? Мандри? І все це від жінки, яку я вважала майже другою матір’ю…
Я злилася. Вважала її вчинок зрадою. Зручно влаштувалася у своїй трикімнатній, сама! А ми тепер шукатимемо, де притулитися. До того ж, у Олега є частка в цій квартирі — він тут виріс, а тепер має просто піти? А онуки? Хіба бабуся не мріють няньчити малюків, передавати досвід, любов? А вона просто відмахнулася.
Олег, на моє здивування, не став сперечатися з матір’ю. Навпаки — одразу взявся шукати нове житло та роботу з вищою зарплатою. Казав, що мати права. Ми доросла сім’я й маємо будувати своє життя самостійно.
Я намагалася зрозуміти: чому? Чому вона поводиться так холодно? Хіба не могла зачекати хоча б пару місяців? Чи запропонувати допомогти з пошуком житла? Мої батьки не в змозі нас підтримати, але я сподівалася, що хоча б свекруха поруч. Але, як виявилося, ні.
Зараз ми складаємо речі. І щоранку думаю — чи була вона права? Чи просто втомилася вдавати?
Що скажете?..
