У тебе шкіра звисає! прокректав Остап, чоловік з героїчною шевелюрою на потилиці й вусами-щіткою, якому вже шістдесят, різко ущипнув мене за бік на очах у гостей. Я принесла з коридору старовинне дзеркало в дубовій рамі й прицілилася ним просто у той горизонт, де його трилітровий живіт відкидав тінь просто на миску з олівє.
Зоряно, а це що? прохрипів Остап, вже після третьої чарки домашньої сливянки, з притаманною впевненістю досвідченого нарциса, й уїдливо стиснув мій бік вище пояса спідниці, де зазвичай набрякає осінь.
Гості спиною вигинаються над тарілками, світло люстри грає в келихах грушевого компоту, ледь тремтять стіни, а він наче нічого не стається, як баба над квашеними огірками торкається моєї талії ледачими пальцями.
Остапе, ти що робиш? зітхнула я наче в тумані, стріпнула його долоньку, як жовтий осінній листок, але він вперся, наче прадавній дуб перед бурею.
Його пальці ніби маленькі варениці з грудинкою, незграбно й важко вчепилися у мою шкіру; то болючіше образи ніж фізично боляче.
Ой, подивися, Остап гукає до Петра, сусіда зі злоякісним почуттям гумору, який саме кинув око на оселедець під шубою. Та я ж їй кажу: «Зоряно, досить хліба під вечір жерти!» А вона мені: «Це гормони, це роки!»
Сміх Остапа нагадує грім на болоті і разом з ним коливаються ґудзики його вишиванки, які от-от стримлять наче від напруги часу.
Які гормони, Зоряно! То лінь, не інакше! підсумовує він, вирячившись на домашній стіл, накритий скатертиною у червоно-чорну клітинку.
Остап, перестань! шепочу я крізь зуби, відчуваючи, як мої щоки запалахкотіли кольором помідорів із власного городу.
Петро незграбно хекає й втуплюється у свою тарілку, як досліджує лабіринт із майонезу на картоплі. Його дружина Мирослава поправляє серветку, роблячи вигляд, що в хаті пахне лише свіжою мятою.
А що з того? Остап у своєму репертуарі. Що, вже й правду не сказати не можна? Подивись, у тебе прямо валиком шкіра звисає! і знову сунув палець мені в бік, ніби перевіряв житньому хлібові пористість.
Як у нашої лайки складки після зими! підсумовує він із задоволенням лекторки з райцентру.
У хаті загусло, повітря застигло, як манна каша. Лише старий холодильник на кухні час від часу кректав підваженим компресором, ніби слідкував за нашою сваркою.
Я ж для тебе стараюся! кинув Остап менторським тоном і впав у напівдрімоту на спинці стільця. Мусиш, Зоряно, бути завжди до ладу, це ж наш український закон: жінка лице чоловіка.
Я довго дивилася на нього. Як на вперше побачену галушку зі сливами.
Шістдесят два. Його живіт наче облачена в хмару грозову гора над порожньою банкою з компотом.
Другий підборіддя рясно перетікає в ледь помітну шию, яка раптово переходить у плечі такі похилі, що хочеться повісити на них рушник з Чернігівщини.
Лисина блищить під світлом старої люстри («новорічний млинець на Яблуневий Спас», майнула думка), а пальці нервово пестять джинсовий пасок.
Тобі головне, щоб було приємно дивитися, так? промовила я тихо, але так, що художники на стінах затримали подих.
В мені щось клікнуло, як тумблер у електрощитку школи. Замість сорому й відчаю залишилася кришталева прозорість.
Авжеж, Остап гордо розправив плечі, звук удару долоні об груди був глухий, як ніч у Сорочинській балці. Я ж у формі, шо!
Якій формі, Остапе? спокійно, самодостатньо запитала я.
Чоловічій! він сидів рівно, поки дозволяла спина, й показово втягнув живіт. Вийшло так собі: живіт боюся й ожиш, а тоді піддався і ліг, як і годиться глиняному горщикові на полиці.
Козак має бути як орел, не як лантух, закректав він у завершення трагікомедії.
Орел ти наш, орел, обережно встала я з-за столу, не порушуючи містичного ритуалу гостинності.
Куди це ти, образилася? Остап кричить мені у паперову память за рюмку сливянки. На правду не ображаються, Зоряно! Треба худнути, а не дулі крутити!
Я пішла у коридор, де пахло старими шкіряними мештами й дідом Іваном.
На стіні висіло наше бабусине дзеркало овальне, важке, з різьбленою рамою від прадіда. Десь пять кілограмів поміж минулим і сьогоденням.
Я зняла його й повернулася до вітальні, тримаючи як щит від невиконаних обіцянок чи булаву гетьмана.
Гості скамяніли; Мирослава ховала очі в серветку, в роті блищить огірок ніби зелене око ящірки серед трави.
Остапе, встань, прошепотіла я, вражаючи фресковим спокоєм.
Він здивовано завовтузився, але слухняно піднявся: Що далі, танцювати?
Ні, підійшла до нього і запах цибулі з часником розцвів у повітрі. Будемо милуватися твоїм орлом.
Я піднесла дзеркало до його обличчя, змусивши зробити крок назад. Він автоматично підтримав раму, руки тряслися від тяжкості.
Зоряно, що це за цирк? і в голосі зявилася легка паніка.
Дивись! наказала я голосом, яким жаліють кота, що шкребе диван. Ось ти. А тепер нижче!
Я ткнула пальцем у дзеркалі, де сетевидні хвилі його сорочки переливалися у світлі люстри.
Ось тут, над ременем, це що таке, мязи бронзового козака?
Петро закашлявся, пробуючи не сміятися, закрився рукою, а очі хлопціли як у хлопчини на першій дискотечці.
Ні, козаче, це у тебе рятувальний круг на випадок, якщо потонеш у домашньому салі!
Остап почервонів, наче борщ у глибокій мисці.
А ось ці боки? я вказала на нього гостро, як козак шаблею. Це крила твої орлині? Чи «вушенята», що лишилися від великоднього баранця?
Припини! просичав Остап, намагаючись сховатися за абажуром. Люди ж дивляться, що ти робиш?!
Хай дивляться! мій голос довершив тишу, як дзвінка нотка над лісовим озером. Хотів правду отримуй правду! Ти тут у нас борець за красу, то ось вона твоя естетика!
Я повернула дзеркало так, щоб всі бачили. Ось ця складка на потилиці, бачиш? Чистокровний шарпей, Остапе, з паспортом, глянь!
Мирослава вже не ховала сміху, а дивилася в серветку, а її плечі сміялися без звуку.
А під підборіддям, продовжувала я не вгавати, це зоб? Там ховаєш квасолю чи варення зі слив на чорний день?
Я чоловік… хлипнув Остап, але чомусь так, ніби просив пробачення у груші за те, що з неї зробили компот.
Тобі можна? я засміялась коротко й дзвінко. То, по-твоєму, після двох дітей і тридцяти років котлет біля плити одна складка це вже ганьба, а твої обєми це «пишність чоловічої природи»?
Нахилившись ближче, я подивилася йому у вічі. А ти, що важчий за торбу з картоплею, вже десять років пультом важче підняти, і раптом вважаєш себе козаком?
Я вихопила дзеркало з його рук, побачила, як він втомлено зітхнув. Верхня ґудзика на сорочці нарешті здалася і, як старий солдат, втекла під стіл.
Весь блиск «орла», вся домашня царственність спливли, як молочна піна з миски.
Стояла лише літня людина, пухкенький дядько без обладунків, голий і щирий.
І дуже, дуже «до тіла».
Сідай, спокійно сказала я, прислоняючи дзеркало до серванта. І їж. Сьогодні я тут головна.
Стілець під ним скрипнув, як дверцята до комори.
І щоб більше ні слова про мою фігуру, ні півслова! я зачісувалась, спостерігаючи за своїм відображенням.
Інакше повішу дзеркало навпроти твого місця, будеш дивитися, як жує твій власний пелікан.
Петро реготав на повний голос, утираючи очі, а Остап гуляв виделкою по салату, ніби шукав своє втрачене почуття гідності.
У хаті розтанув той давній бульйон напруги після сімейних сварок. Стало так легко, ніби хтось нарешті відкрив обидві кватирки й пустив Карпатське повітря.
Я повернулася до столу, наче гетьманка на своєму замку.
Взяла лопаточку, відрізала собі великий шмат «Наполеона», який вчора пекла до півночі й збиралася не чіпати.
Зоряно, підкинь і мені шматок, шепотіла Мирослава, простягаючи тарілку. До біса ту дієту! Ми ж не на світі сто років.
І мені, підморгнув Петро, наливаючи собі журавлину з компоту. Чую, виростають крила, треба підживитись.
Остап підвів очі на мене.
Подивився новим, непевним поглядом. Потім перевів очі на торт. Потім ковзнув поглядом на дзеркало, що стояло, мов мовчазний суддя його поразки.
У нижній частині дзеркала відбивалися його ноги в різнокольорових шкарпетках: одна чорна, друга синя з фіолетовим відтінком.
Орел, блін, з українського подвіря!
Пробач, Зоряно, буркнув Остап до скатертини. Сказав дурницю, чорт забирай.
Їж, Остапе, їж. Тобі ж сили треба! я відкусила шмат торту із задоволенням. Гантелі піднімати, додала з усмішкою. Ти ж у нас козак.
Надворі темніє, а під холодильником літають пилові зайці; у хаті лунають перемови про ціни, картоплю з городу і три дні дощів.
Щось невловиме помінялося в повітрі: «орел» пірнув у буденність, зібрав свої крила й став простим українським чоловіком.
Зі своїми слабкостями, страхами і кількома зайвими складками.
І знаєте, цей «Наполеон» сьогодні був найсмачнішим за всі двадцять років мого життя.
З того часу дзеркало залишилося у вітальні. І Остап, мірою проходження, щоразу зупиняється, втягуючи живіт, випростуючи плечі.
А про мою «звисаючу шкіру» він більше не згадував ані словом.
Знає, що дещо в хаті краще не будити. Особливо свого пелікана.
