У свій день народження замість подарунків та привітань я почула від мами таке: «А ось тепер, Люба, щоб віддячити нам з татом за все, що ми для тебе зробили, ти пеpeпишеш на нас цю квартиру. Вісімнадцять років ти жила нашим к0штом, прийшов час ро3раховуватись!»

Коли мій батько відійшов на той світ, мені ледь виповнилось 5. У моїй пам’яті залишилось не надто багато спогадів про нього, але я відчувала, що він мене дуже любив. Незабаром у мами з’явився інший чоловік, який заполонив усю її увагу і на мене часу їй не хватало.

Не можу сказати, що моє життя було простим. Так, я ніби ніколи не була голодною, щосезону мені купляли новий одяг та взуття, але мені дуже бракувало материнської ніжності та любові. Мій батько помер, коли я була ще зовсім маленька. Через три роки у мене з’явився «новий тато», проте справжнім батьком для мене він ніколи не був. Ставився до мене, як до чужої, підіймав руку та постійно конфліктував. Спершу я намагалась жалітись на це матері, але вона завжди ставала на бік свого чоловіка, мовляв, це я у всьому сама винна і заслужила на покарання. Після цього я припинила всі спроби, довести матері свою правоту. Згодом у них народились двійнята.

А потім ситуація стала ще гіршою. У пари народились свої діти й у власному домі мене сприймали як якусь покоївку. Щодня я повинна була прибирати, мити посуд, готувати їжу та допомагати з вихованням дітей. І як тільки я намагалась протестувати, мені погрожували, що відправлять до бабусі по лінії матері, а вона мене страх як не любила. Мабуть, тому, що я була чиста копія батька, а вона завжди була проти їх шлюбу з донькою. З бабусею по татовій лінії я знайома не була. Часом я пробувала дізнатись про неї в мами, але та коротко відповідала, що вона живе в якомусь селі та нас навіть знати не хоче.

Вдома я намагалась якомога менше траплятися комусь на очі. Вітчим ніколи не втрачав можливості покарати мене. Його не влаштовувала ні моя поведінка, ні оцінки, ні те як я з ним розмовляю. Щодня він знаходив нову причину, а тому що б я не робила — догодити все одно не могла. Я завжди помагала матері та вітчиму, адже знала, яке жахливе покарання на мене чекає. Я виконувала роль їх особистої покоївки на пару з кухаркою.

Згодом моя мрія здійснилася. Я нарешті закінчила школу, а це означало, що попереду мене чекає свобода. Моїх балів хватило лише, щоб вступити до коледжу, але я й тому дуже тішилась. Тепер я жила у гуртожитку, отримувала соціальну виплату як напівсирота, навчалась на стипендію та влаштувалася на роботу. І ось здавалось би, життя знову прекрасне.

На передодні мого 18-річчя, мені зателефонувала мама та запросила додому, щоб відсвяткувати моє повноліття. Вдома на мене чекали мама, вітчим, двоє молодших братів та навіть бабуся. Звісно ж, подарунків для мене у них не було. А потім відбулось те, що не може і приснитись.

У свій день народження замість подарунків та привітань я почула від мами таке: «А ось тепер, люба, щоб віддячити нам з татом за все, що ми для тебе зробили, ти перепишеш на нас цю квартиру. Вісімнадцять років ти жила нашим коштом, прийшов час розраховуватись!». Бабуся, неначе папуга, все повторювала «Так, так!» і «Ти повинна, це ж твої батьки». А я стояла неначе в ступорі.

Як потім стало відомо, мій татко залишив мені у спадок цю квартиру та рахунок на кругленьку суму в банку. А заповіт вступав у свою силу лише після мого повноліття, щоб я сама могла ним розпорядитись.

Після того як я про все дізналася і моя розгубленість змінилася розумінням того, що я повноправна господиня цієї квартири, я повідомила маму і вітчима, щоб їх духу в моїй квартирі більше не було та дала тиждень, щоб зібрались та знайшли собі нове житло. За той час я оформляла документи на себе. Через тиждень я переїхала вже у свою квартиру. Але мама не збиралась здаватися і приїхала, щоб взяти гроші за ті 13 років, що ми жили без батька. Вона врахувала кожну копійку, що пішла на їжу, одяг та навіть комунальні послуги. Я віддала їй усю суму, з тих що залишив мені тато.

Не впевнена, чи хочу і надалі підтримувати спілкування з ними, особливо після їх останнього вчинку. Можливо, якщо вони попросять вибачення та признають свою провину я зможу закрити на це очі, але сама не стану того робити.

Оцініть статтю
Джерело
У свій день народження замість подарунків та привітань я почула від мами таке: «А ось тепер, Люба, щоб віддячити нам з татом за все, що ми для тебе зробили, ти пеpeпишеш на нас цю квартиру. Вісімнадцять років ти жила нашим к0штом, прийшов час ро3раховуватись!»