У школі мене постійно тягали на всілякі олімпіади. Якось покликали на олімпіаду з хімії. Чесно зізнатися, мені це лестило, бо трактував подібне як вияв пошани до моїх інтелектуальних здібностей.
Коли мама дізналася, що я йду на олімпіаду з хімії, повела себе зовсім не як науковець, якою була до знайомства з татом, носила ще тоді давнє прізвище зі шляхетськими коріннями. Вона зазвичай сміялася тихо, як справжня героїня Кобилянської. А тут перекинула чай і розреготалася так, що навіть кішка Олеся втекла з кухні. Це був перший і поки що останній раз, коли я бачив маму такою веселою.
Після тієї хімічної олімпіади мене відправили на районну олімпіаду з фізики. Потім ще та ще. І тут я почав здогадуватися, що шкільна адміністрація просто періодично висилає мене, дозволяючи іншим школярам нормально навчатися.
На біологічну олімпіаду я їхав вже в парі з Толяном Кривоносом. Він, як і я, міг би відрізнити оленя від черепахи зі ста метрів, і на цьому знання у нас закінчувалися. Дізнавшись, хто представлятиме школу, біологиня ледь не оголосила протест: «Та ж вони цілий день не будуть в школі,» я підслухав, як заспокоювали її директорка із завучем.
Ми з Толяном опинилися в велетенській аудиторії разом із шістдесятьма незнайомими біологами. Видали нам по аркушу з тестами.
Саме тоді за кафедрою виступала жінка з масивною скляною брошкою на грудях. Її промова мала на меті надихнути: мовляв, ми тут не випадково, попереду велике життя. І якщо зараз будете списувати, то й вагони доведеться виштовхувати все життя. Хоча, додала вона, і ця праця достойна.
Я озирнувся та доторкнувся до плеча дівчини поряд. Вона зашарілася і схилила нафарбовані вії. З того моменту всі кинулися щось строчити у своїх листках. Це неабияк стурбувало Толяна:
Та я не зрозумів, що треба робити. Що робити треба?
Він щиро думав, що нас сюди привезли попити квасу чи лимонаду. Я, розглянувши завдання, зрозумів відповіді в порожніх місцях треба вписати. Повідомив про це Толяну.
А де дивитися відповіді, га? допитувався Толян.
Тоді жінка з брошкою поцікавилася, з якої ми школи. Я назвав сто сімдесят другу, хоча Толян спробував заперечити:
Ми ж із сто сімдесят пятої.
Мовчи, дурнику, буркнув я.
Толян штурхнув мене, але промахнувся, влучивши у стілець дівчини перед нами. Вона глянувши, мов сова, пробурмотіла: «Будь ласка, не роби так більше», і я запамятав її веснянки.
Чого треба? випалив Толян у відповідь. Сиди вже і не заважай.
Після цього жінка зробила їй останнє зауваження, і дівчина заплакала. Щоб утішити, наставниця по-материнськи сказала вірити у власні сили. Дивно, але це подіяло: дівчина витерла сльози і навіть стала щось впевнено креслити.
Я був у скруті: пригадувати дати життя Карла Ліннея і ловити погляд дівчини з війочками водночас мені не вдавалося. То в уяві невідворотно виникала картинка Ліннея з нафарбованими віями моторошна краса.
Скільки видів риб живе у Дніпрі? спитав раптом Толян, ледь не пошепки.
Девятсот дванадцять, збрехав я серйозно.
Точно?
Про таке не жартують.
Відповідаючи про Ліннея, я так закрутив текст, що його можна було би вставити навіть у біографію Лесі Українки і не осоромитися.
«Підеш у кіно?» написав я на папірці й покотив його дівчині з війочками. Відповідь прилетіла швидко: «Я вже товаришую.» Досі дивуюся, чому дівчата не вміють відповідати «так» з першого разу! Господи, мені й на думку не спадало руйнувати чиїсь звязки я щиро пропонував ще одну дружбу. У мене вже були дві подруги, й жодному хлопцеві це не шкодило хвилювався лише мій тато, що регулярно видавав мені гривні на життя.
«Він кращий за мене?» написав я. «Так», відповіла вона. «То чого ж він не на олімпіаді?» тут дівчина задумалася. Я її розумію.
Ти Дніпро з Чорним морем не переплутав? тихо звернулася до Толяна жінка з брошкою, зазираючи нам у плечі втретє. Вона сподівалася знайти шпаргалки, але нам навіть підглядати не було що ми й теми не знали.
Толян сидів з виглядом дитини, якій час до лікаря, хоча це був його природний стан.
Яке море, чого їй треба? штовхав він мене, відволікаючи від важливого флірту. Тут же ні слова про моря.
«Хто є хто з Бельмондо?» написав я, пустивши папірчик. «Ні!» повернулося до мене разом з намальованою смайлиною мордочкою з кісками й вухами. Марно вона це зробила мене зачепили її вуха ще більше, ніж вії.
Я вже майже закохався, та тут знову Толян:
Є питання. Який рівень конформації у білка волосся кератину? Кератин це відповідь чи що? То у білки ж руде хутро?
Та так, підтвердив я. Взимку сіре.
Толян так і записав: «Руде, а взимку сіре». Він органічно вписувався у будь-яку дискусію.
Дівчина з веснянками повернулася до мене й прошепотіла: «Альфа-спіраль».
Де? озирнувся я.
У кератину рівень альфа-спіраль, пояснила і відвернулася.
Я втретє не втримався: швиденько записав відповідь, відрізав аркушик «Підеш у кіно?» та перекинув їй.
«Піду», прилетіло на парту.
Через хвилину «Гаразд, ходімо» з іншого боку.
Повис безвихідь екзистенційна криза восьмого класу. Тим часом нове питання: «Як називають дитинча носорога?» Дуже важко відповідати, коли від тебе щось серйозне хочуть одразу дві панянки. Носоріжок? Носопирик? Телятко?.. Носотолік?! Збоку вії, спереду веснянки. Ось і все, пропав я. Тож записав: «Дитинча носорога».
З веснянкою ми трималися до зими поки в білки не посіріло хутро. Дівчина з віями у кіно не прийшла. Така ось жіноча загадковість.
Тим часом я виборов на біологічній олімпіаді друге місце й отримав диплом. Правда, вручили його лише через два місяці ледве знайшли, бо у сто сімдесят другій школі з моїм прізвищем був лише першокласник, який на питання директорки: «Як ти міг потрапити на олімпіаду?», мало не розплакався й пообіцяв більше не балуватися.
Зрештою мене таки знайшли.
Виявилося, я був чи не єдиний учасник тієї зустрічі, хто знав, як називають дитинча носорога. Вчені й досі точаться про носотоліків, так що тут у мене перевага. Ось так я і став своїм серед науковців. А потім все це пройшло повз.
