У різдвяну ніч я накрила стіл на двох, хоча знала — вечерятиму сама. Дістала з шафи дві кришталеві…

У різдвяну ніч я накрила стіл на двох, хоча добре знала вечерятиму сама.
Вийняла з шафи обидві кришталеві чарки, поставила їх обережно на скатертину й відступила на крок назад.
Дві виделки.
Дві тарілки.
Дві серветки, ретельно випрасувані, аж скриплять.
Ніби ось-ось він овійде до кімнати і скаже, що вже час сідати. Що надворі мороз. Що Різдво не чекає.
Але він не ввійде.
Його немає вже рік.
Телефон мовчить.
Моя донька не приїде.
Внуки не подзвонять.
Я провела рукою по білій скатертині з вишитими маками. Я її вишила ще молодою. Він любив цю скатертину, казав, що вона нагадує йому мої очі з юності.
Я на мить усміхнулася вперше за цей день.
Я приготувала його улюблені страви. Не тому, що чекала на когось. А тому, що так звикла все життя. І серце ще відмовляється прийняти, що місце навпроти завжди буде порожнім.
Я сіла за стіл і довго дивилася на нього. Стіл виглядав гарно, як завжди на Різдво.
Пригадалася наша остання різдвяна вечеря. Він уже був слабкий, але таки сів напроти й усміхнувся. Тоді попросив: «Не закривайся в собі, коли мене не стане. Живи. Не здавайся».
Я тоді пообіцяла.
Годинник відліковував час. З вулиці світили гірлянди, долинали сміх і голоси дітей, які бігали по снігу. Десь там було свято. Тільки не тут, у мовчазній кімнаті.
Пізно ввечері телефон нарешті задзвонив. Коротка розмова. Поспішний, святковий голос. Без питань. Без часу.
А потім знову тиша.
Я взяла чарку з його місця, підняла її та пошепки подякувала за роки, за любов, за те, що була для когось цілим світом.
Потім почала поволі прибирати так, як прибираєш щось, знаючи, що це не повториться.
Я сіла біля вікна в темряві. Надворі життя вирувало, Різдво лилося вогниками, а всередині залишилася тільки память.
Стіл на двох чекав.
Та одне місце так і лишилось пустим.
Чи траплялося вам колись готувати місце для того, кого вже немає не тому, що сподіваєтесь його побачити, а тому що серце досі не готове відпустити?