Дивись, маю тобі одну історію зі свого рідного села під Черкасами, вже давно хотіла розказати така наша, по-українськи болюча і трохи кумедна водночас.
Отож, одружилися Василь і Ліля, коли їм по 19 виповнилося. То була така шалена закоханість, що й без повітря одне без одного не могли. Батьки з обох боків ледь не роги одне одному переломили, але нічого не вдієш організували весілля, щоб по-людськи було, аби не сталось чогось лихого до шлюбу…
Свято вийшло не гірше, ніж весілля старостинське в селі: і квітів море, і шашлики, і гуляли всю ніч, і торт, і Гірко! гули на все село, петарди за хатою ну повна програма.
Але як воно буває… У Ліліних батьків ледве-ледве на чорний хліб з молоком вистачало, да ще й хильнути не відмовлялися. Тому всі організаційні витрати взяла на себе мама Василя її всі по-селянськи кликали Ганна Василівна, але для близьких вона була Ганна Василівна, а для своїх просто Ганна.
Ганна дуже хвилювалася, щоб син у такий рід не вліз, казала йому мовляв, сину, від горіха родяться лише горіхи, а не груші, і хто те знає, як та любов їхня ще обернеться Але Василь стояв на своєму мовляв, Ліля чиста, хороша дівчина, а що батьки не пють, то тут вона ні при чому. Щастя їхнє все переможе.
Дали їм Ганна з чоловіком на весілля двокімнатку у новобудові тіштесь, дітки! Живіть та радуйтесь!
Перші кілька років усе було ідеально: і любов, і затишок, і радість від життя. Ліля народила двох донечок Марічку та Оксанку. Василь носив їх на руках, відчував себе справжнім господарем у домі.
Але тут з часом Ліля почала частенько зникати і повертатись додому з душком ну явно не кефір пили. Василь спочатку потерпав, потім питав напряму, а вона ніби колючка Я ніколи тебе не кохала. То була якась дурна юнацька закоханість! А далі вже й зовсім заявила пішла до іншого, якого полюбила насправді, хай навіть у нього троє дітей і дружина в черговий раз в лікарні
Василя наче мороз вхопив. Дихати стало важче, а душа наче в тумані. Ліля втекла в якусь загублену хату в Поліссі з тим коханцем, лишивши дітей напризволяще.
Дівчаток до себе забрала Ганна Василівна з дідом Миколою. Не могли дозволити, аби їхні кровинки по світах гулися без догляду й ласки. Діти виросли у любові в баби та діда, з пирогами й піснями на свята.
А Василь ну, як ото кажуть, від великої печалі та гріха недалеко через знайомого пристав до якоїсь секти, де й оженили його на вдові Катерині з двома синами, Олегом та Віталіком. Катя була пані, що знала собі ціну: А дочками твоїми хай їх мати перейметься! Біжи-но краще Віталька погодуй, а Олежка до школи відведи! Василь поник, та нічим не міг зарадити.
Ну, минуло років сім, якось на порозі появляється Ліля. З нею дівчинка русява років так чотири, Марійка. Судьба її не пожаліла, каже чоловік і бє, і пє хрещену воду, життя не стало. Приїхала до старої сімї, проситься: Післякувала я за моїми дочками, пустіть хоч глянути раз у рік святого! А Ганна вона хоч і язика має дошкульного, але серце добре пустила Лілю з малою, а наступного місяця та й дременула назад у своє Полісся до мучителя солодкого, а Марійку залишила у старої свекрухи. Тягнула Ганна Василівна на собі всіх трьох онучок із дідом. А в хаті в них затишок був, теплий борщ і ніжність.
Та час, знаєш, жорстокий пережили дід і баба свої роки, а дівчата залишилися вже зовсім одні. Марічка заміж вийшла, дітей немає, Оксанка й до сивини сама лишилася, а Марійка десь у сімнадцять років народила своє дитя, поїхала до матері в село. Ліля вже давно живе одна, бо того алкоголіка-спутника його дочки забрали в місто доглядати зліг батько з хворобами. Дочки мачуху звинувачували, що мовляв, по твоїй вині тато занедужав, а як вже зовсім дістали, сказали: Не лізь, Лілько, не у своє просо!
А в селі всі про Лілю хто стиха, хто в голос, бо в селі ж як: все, як на долоні, кожен знає, хто в кого і з ким вечеряє. Дали їй вже і кличку безсоромна, розпустили кругом язика
А Василь і з тієї секти вискочив, Катю лишив, бо життя нормального не стало лишився сам, в тій самій хрущовці від мами, ледве перебивався з борщу на узвар, трьох котів завів, щоб зовсім не зїхати з глузду.
Отака, друже, наша історія. Звучить, як стара народна пісня і радість була, і якось все розчинилось між часом, і залишилась пустка. А ж бо щастя ж колись само у двері стукало в хаті Лілі та Василя…
