**Щоденник.**
Кажуть, що чекання щастя солодше за саме щастя. Бо доки чекаєш — сподіваєшся, мрієш, приміряєш — це вже щастя. А мить, коли воно стає твоїм, занадто коротка. Не встиг насититись, а воно вже звичайне, звикле. І знову чекаєш…
У Дениса Колісника було все: квартира у Києві, машина, гарна робота зі стабільною зарплатою в гривнях, дружина Олена — красива, мудра, зі школи разом. Перше кохання переросло у сім’ю, незважаючи ні на що.
А ще була донька Софійка, чотири роки. Олена не працювала — доглядала за дитиною. Софійку, свою зіроньку, Денис обожнював.
Чого більше? Живи та радуйся. Але так влаштована людина — коли все є, хочеться ще.
З дружиною вони давно звикли одне до одного, розумілися без слів. Пристрасть затихла, залишився теплий спокій.
Вранці Денис пив міцну каву, яка чекала на столі, одягав випрасувані сорочки, пахучі свіжістю, цілував Олену в щічку і їхав на роботу на своїй «Шкоді».
Ввечері чекав смачний вечеря. У вихідні — шашлики на дачі у батьків, а взимку — санки з гірки. Колісник дякував долі. Не кожному так щастить.
Але все одно…
Одного дня в офісі з’явилась нова співробітниця — молода, свіжа, з чорними, трохи косими, немов у лані, очима. Її звали Віра. Віра Ковальчук. Віронька. Не ім’я, а пісня. Чи то її очі, чи музика в імені, чи спрага чогось нового — Денис не міг відірвати погляду. Серце затремтіло — це те, чого він чекав.
Він часто натикався на Віру біля кавомашини, у коридорі, у кафе в обід. Вона теж шукала зустрічей. І він вирішив допомогти.
Одного ранку він підчекав її біля входу, відчинив двері. У ліфті кидав крадькома погляди. Іноді ловив її швидкий, зацікавлений погляд.
Але одного разу ліфт був порожній. Вони поговорили про роботу, про погоду, про вихідні. Віра сміялась, дивилась із легким викликом.
Так минула осінь, прийшла зима. Перед Новиим роком був корпоратив. Денис сподівався — можна буде затриматись, йому не докорять.
Весь вечер він не спускав очей з Віри. Коли почалися танці, запросив першим. Коли притиснув її, серце забилось, як у школі, коли вперше танцював з Оленою. Віра дивилась на нього своїми ланячими очима, і в її погляді була обіцянка.
Розпалені танцем і вином, вони вийшли провітритись. Денис запропонував втекти. Віра погодилась. Вони одягнулись і вибігли на вулицю, сміючись.
Охоронець Іван дивився їм услід зі зневірою. Його не запросили на свято, хоча він теж був частиною офісу. Не принесли йому шампанського чи цукерок. Він зітхнув і почав розгадувати кросворд.
А Денис і Віра йшли містом. Говорили про все. Він умисно уникав теми сім’ї, а Віра робила вигляд, що її це не цікавить.
З нею було легко. «Пощастило, пощастило…» — стукало серце Дениса в такт крокам по втоптаному снігу.
Він уже стомився і жалкував, що залишив машину. Але Віра не називала адресу.
— Вибач, Віронько, ти живеш за містом? — спитав він.
— На околиці, у новобудові, — сміВони викликали таксі, і коли вони під’їхали до її будинку, Денис зрозумів, що його місце — там, де його чекають рідні, і просто сказав: «Дякую за вечір, але мені час додому».
