31 грудня.
Я розпочала цей запис, аби спробувати розібратись у почуттях, які накрили після вчорашньої ночі.
Новий рік.
Поки на всяких каналах співали про «чарівні свята», у мене вдома пахло запеченою качкою з апельсинами, яку я з ранку маринувала, перевертала, слідкувала, аби ні хвилини не відходити від духовки.
Коли діставала готову страву аж заплющила очі: аромат такий, що ніби дитинство повернулося, і щастя розлито у повітрі.
Остапе, йди, глянь!
покликала чоловіка.
Він вийшов з кімнати, присвистнув:
Люба, це ж рівень київських ресторанів!
Я тільки посміхнулася:
Хочу цього року справжнього свята.
Ми весь рік не жаліли себе, то можемо і їжу, і атмосферу собі дозволити.
Стіл уже був заставлений: олівє, «оселедець під шубою», грецький салат, бутерброди з червоною ікрою, дорогі українські сири, домашні ковбаси, мисочка із виноградом та ківі, піднос котлет і смаженої картоплі.
Навіть кришталеві бокали дістала, які з дитинства лише пилились.
Хотілося справжнього затишку й урочистості.
О десятій вечора усе було готово: переодяглися, Остап налив шампанське.
За нас, Люба.
За нас, Остапе.
Ми чокнулися він відрізав шмат качки, закатив очі:
Яка ж ти господиня!
Смакота невимовна.
Я відчула ясну радість.
Так хотілось цього затишного вечора удвох після усіх складних років і ремонту, після життя в режимі «тільки заощадження».
Аж тут о одинадцятій дзвінок у двері.
Чоловік пішов відчиняти.
На порозі стояла Ірина, наша сусідка, із двома синами.
Дивиться розгублено, очі червоні.
Остап, вибач, що пізно…
Можна до вас?
Мені зовсім важко Зарплату не дали, працювала без договору кинули.
Вдома порожньо, заварити чай і то нема що дітям дати А їм хочеться свята
Хлопці стояли мовчки в старих светрах.
Остап розгублено махнув рукою:
Заходьте.
Я Любу покличу.
Коли я побачила їх одразу стало ясно: наш затишок вже не повернеться.
Іро, заходьте, втомлено сказала я й поглянула на дітей, які втупилися у стіл з зачарованими обличчями.
Пробачте, Люба зітхнула сусідка.
Ми буквально хвильку.
Сідайте, відповіла я.
Все почалося одразу: старший схопив качину ніжку, не дочекавшись дозволу; молодший вже уплітає бутерброд з ікрою.
Можна ще ікри?
радісно питає у мами.
Ірина сама накладає їжу:
Їжте, хлопці, вдома лише макарони, а тут може вперше за рік наїдитесь.
Сини їли дуже швидко, жадібно.
Олівє, ікра, ковбаси усе зникло за лічені хвилини.
Як вийнявся хліб почали складати нові бутерброди, не стидаючись, навіть не питали, чи можна.
Ірина виправдовувала:
Пробачте, що так діти голодні.
Двадцять хвилин і від святкового столу залишились самі крихти.
Качка розібрана, салати зїдені, сири і фрукти одна оболонка в вазі.
Пару мандаринів уціліло.
Я ніби застигла.
Жодних сліз, лише тиша.
Два дні готувала, вкладала дві зарплати (майже 4000 гривень), душу і надію на спокій, а все завершилось несподіваним навалом гостей.
За пятнадцять хвилин до нового року вони поспішають:
Люба, дякуємо ви нас виручили!
Молодший забирає пиріжок:
Можна з собою?
Бери, втомлено говорю.
Вони залишили формальні привітання й зникли.
Двері закрились, я з Остапом дивимось на залишки.
Салатниці порожні, фрукти зникли.
Чисті тарілки як символ розгубленої доброти.
Ти бачиш?
тихо питаю.
Так
За півгодини усе.
Навіть дякую не сказали.
Просто їли й вимагали ще.
Остап обіймає мене.
Під бій курантів ми формально чокнулись бокалами але всередині відчуття спорченого свята.
Новий день.
Мию посуд, прибираю дрібязок, залишки.
Думаю:
Я розумію, коли тяжко, коли не дали зарплату.
Але чому вона не зупинила дітей?
Хіба не могла сказати: Досить, хлопці, це чужий стіл?
Може, були голодні, спокійно відповідає Остап.
Голод це одне Жадібність зовсім інше.
Вони не вечеряли, вони хапали, мов востаннє.
Я сумно дивлюсь на вікно: Іра зітхає, підсуває тарілки, сама не зупиняє дітей.
Про нас навіть не подумала
Ввечері зустрічаю її в підїзді вона весело вітає:
Люба, ще раз з Новим роком!
Дякую за гостинність!
Я дивлюсь на неї й відчуваю, як всередині все обривається.
Привіт сухо відповідаю й проходжу повз.
Остап питає вдома:
Як пройшло?
Не буду більше спілкуватись.
Нехай шукає інших…
Минула тиждень.
Коли зустрічалися в ліфті мовчала, відверталась.
Іра намагалася заговорити не відповідала.
Люба, може перестанеш ображатись?
каже Остап.
Я не ображаюсь.
Просто зрозуміла: жалість поганий радник.
Ми впустили, а отримали зруйнований стіл і розбитий святковий вечір.
Але ж у них складна ситуація
Труднощі не дають права втрачати совість.
Можна було попросити чаю чи трохи їжі не знищити нашу гостинність
Остап зітхнув сперечатись марно.
Місяць минув відносини не повернулись.
Короткі привітання без посмішки, інколи й зовсім мовчання.
Іра жалілася сусідам Люба перестала спілкуватись.
Мені стало байдуже.
Той Новий рік я запамятала навічно: порожній стіл, щасливі обличчя непрошених гостей, і власне спустошення.
Для себе вирішила: більше ніколи не впускати у дім тих, хто плутає гостинність з можливістю наживи.
Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓
