В святковий вечір, коли вся наша родина зібралася за святковим столом, моя донька Марічка та її чоловік Андрій вирішили влаштувати сюрприз. Вони дістали конверт, у якому було написано, хто в них народиться — хлопчик чи дівчинка. Коли вони оголосили, що у нас буде друга онука, я відчула радість, змішану з легким здивуванням. Ще одна дівчинка в родині — це ж не проблема, правда? Але в глибині душі я замислилася, як ця новина змінить наше життя.
Ми з чоловіком, Іваном, завжди мріяли про велику родину. Марічка — наша єдина донька, і коли вона вийшла заміж за Андрія, ми були щасливі. Вони чудова пара: Марічка — вчителька початкових класів, добра та турботлива, а Андрій — програміст, спокійний і надійний. Два роки тому в них народилася перша донечка, Олеся, наша маленька принцеса. Вона стала центром нашого світу: її перші кроки, перші слова, сміх — усе це наповнювало наш дім радістю. Ми з Іваном часто приїжджали до них, допомагали з малечею, а іноді забирали її до себе, щоб дати молодим відпочити.
Коли Марічка розповіла, що знову вагітна, ми були в захваті. Друга онука чи, може, онук — яка різниця, головне, щоб дитина була здоровою. Але Марічка з Андрієм вирішили зробити з оголошення статі дитини цілу подію. Вони назвали це «гендер-вечіркою» — модна штука, про яку я дізналася від них. Ідея полягала в тому, щоб зібрати близьких і разом відкрити конверт із результатами УЗД. Вони обрали для цього святковий вечір, щоб зробити момент ще особливішим.
Вечір 31 грудня був чарівним. Дім Марічки та Андрія сяяв гірляндами, на столі стояли олів’є, мандарини, шампанське. Олеся бігала навколо ялинки, намагаючись зловити мішуру, а ми всі сміялися й піднімали тости за минулий рік. Коли пробило одинадцять, Марічка плеснула в долоні й сказала: «Час!» Андрій приніс білий конверт, прикрашений золотою стрічкою. Усі затихли, навіть Олеся, ніби відчула вагомість моменту.
Марічка з усмішкою почала: «Ми з Андрієм так щасливі, що скоро нас стане більше. І ми хочемо, щоб ви дізналися першими, хто це буде». Андрій розрізав конверт, і вони разом дістали картку. На ній було написано: «Це дівчинка!» Марічка засміялася, Андрій обійняв її, а Олеся захлопала в долоні, хоч навряд чи зрозуміла, що відбувається. Ми з Іваном переглянулися й оплескали. «Ще одна дівчинка! Яка краса!» — сказала я, обіймаючи Марічку.
Але, зізнаюся, в ту мить у голові промайнула думка: а що, якщо вони чекали хлопчика? Я помітила, як Андрій швидко посміхнувся, але в його очах було ще щось — може, легкий розчар? Чи мені здалося? Пізніше, коли ми з Марічкою прибирали зі столу, я запитала: «Ви раді, що буде дівчинка?» Вона кивнула: «Мамо, звісно! Олеся матиме сестричку, вони будуть дружити. А Андрій уже мріє, як буде їх обох пестити». Її слова мене заспокоїли, але я все одно задумалася.
У нас з Іваном ніколи не було уподобань, хлопчик чи дівчинка — головне, щоб дитина була бажаною. Але я знаю, що для деяких батьків стать дитини важлива. Андрій, наприклад, якось згадував, що хотів би сина, з яким можна грати в футбол чи ремонтувати машину. Я бачила, як він возиться з Олесею, заплітає їй косички, але, може, в глибині душі він сподівався на хлопчика? А Марічка? Вона завжди казала, що хоче велику родину, але я помітила, що вона трохи втомилася — Олеся ще маленька, вимагає багато уваги, а тут ще одна донечка.
Наступного дня я поговорила з Іваном. Він, як завжди, був спокійний: «Людо, головне, що вони щасливі. Дві дівчинки — це ж чудо.
