Отправляю тебе голосовое, потому что история прям тронула меня и хочу поделиться так, чтобы ты почувствовал. У нас в школе училась дівчинка сирота. Жила вона з бабусею: та вже ледве ходила, зморщена, але душа добра, молитовна. Щонеділі вони з бабусею проходили повз наш будинок обидві худенькі, тендітні, у білосніжних хустках. Говорили, бабуся не давала їй дивитись телевізор, їсти солодке, сміятися голосно казала, бісенята в рот залетять, та ще й щоранку заставляла вмиватися холодною водою.
Дівчинку ті, що були трохи сміливіші чи голосніше, постійно дражнили. А вона дивилася на нас очима, сірими точніше, такими дорослими. Казала: «Господи, прости їм, не знають вони, що роблять». Ніхто з нею не товаришував, всі думали, трохи дивна вона. Звали її Зоряна. Чисто українське імя.
В наші часи їдальні були на диво несмачними. Але в пятницю давали булочки з сиром і чаєм або сосиску в тісті з какао й маленька шоколадка. Якось в черговий раз дражнили Зоряну, і хтось штовхнув її так, що вона врізалась в мене, я стукнулась об стіл, і вся шоколадна річка какао розлилася на двох старшекласників.
О-йой, сказали старшекласники.
Бігом! я кинула Зоряну за руку і ми побігли в наш клас, наче за нами мчить не той відділ, а ціла зграя команчів і ще й стадо буйволів. Останні два уроки були математика. За скляними дверима стояли дві високі фігури. Час від часу двері трохи відчинялися, і в них визирали дві голови, а потім шепотілися, як слід «вас чекає розбір польотів, суд та розстріл» так думалось.
Головне тихенько втекти з класу, а далі я знаю вихід на горище, там посидимо до темноти і додумаємо, як буде далі, кажу.
Ні, тихо відповідає Зоряна, підемо, як мають ходити дівчата. По світлому і скромно.
Але ж там ті… вони нам
Ну й що? Кефір на голову виллють? Покричать? Побють пятикласниць? А що?
Ну… може…
Навіть якщо побють, то один раз. Якщо не підеш будеш боятися щодня.
Ми вийшли разом з усіма. Як правильно скромно, як дівчатка. Два старшекласники стояли притулені до стіни.
Гей, малявки, хто загубив це? в руці хлопця мій гаманець із котиком і десятьма гривнями (це було на басейн і художню студію).
Тримай, вклав мені гаманець у руку, і не тікайте більше.
Я йшла додому, кидала портфель, і думала: як гарно все завершилось. Як то виявилось добре, що у мене така нова подруга.
Давай я подзвоню мамі, вона поговорить з твоєю бабусею, відпросить тебе, і ми підемо до мене дивитись мультики? Чи ти не можеш?
Зоряна аж закотила очі.
Краще пішли візьмемо у бабусі вафлі з згущеним молоком, вона сьогодні пекла.
Ми дружили ще багато років. Поки життя не розвело нас по різних континентах.
Але я завжди памятаю той «один раз». Стрибнути у дзеркало синього басейну страшно, але страшно тільки один раз. Страшно почати щось нове. А що найгірше може статися? Скажуть дурна? Скажуть один раз. А собі будеш повторювати це щодня.
Страшно один раз. Або страшно кожен день ти вирішуєш. Якщо подолати страх він зникне. Якщо ні він буде керувати твоїм життям щодня.
Вибір за тобою…
