Незвані гості то вже родина
А ці добрі люди не могли б пожити десь ще? цікавиться дружина. Так готелів повно, хоч відрами черпай!
Та ж не просто так вони приїхали, щоб нас затіснити! Мають люди біду. Посидять, розрулять та й поїдуть геть.
На їх місце приїжджають інші! А ще я вчора чула, що якийсь Петро Петрович (хто це взагалі такий?) поселився вже другий рік!
Та скільки то триватиме?! обурилась Ганнуся. Розуму не збагнути, чесне слово!
Що там, знову? питає Остап, підтягується в ліжку.
Та он там, активно показує Ганнуся на вікно. Уже стартували змагання з волейболу!
О, цікаво! Остап потягнувся.
Ти серйозно? Ганнуся смикнула штори. Скажи ще, що й сам підеш.
Ні, я краще полежу, хитро сміється Остап. Що і тобі раджу!
Ганнуся сіла на край ліжка:
Ну скажи мені, нормальні люди в грудні волейбол на городі влаштовують?!
А що, знизав плечима Остап. Снігу нема, морозу нема, сухо. Чому б і мячем не побавитись?
Та вони всі шибки повибивають! зітхає Ганнуся. Там же ніхто не спортсмен. Той мяч зараз і кухню знесе.
Як вибють, так нові поставимо, розтягнувся Остап.
Ганнуся скептично хитає головою. Ще щось хотіла сказати, та знизу вже долинуло:
Любі мої! Сніданок готовий! Сирники гаряченькі! Обійматися потім будете! До столу! А то захолонуть!
Тьотя Маруся як завжди! сміється Остап.
Взагалі-то готувати чоловікові то привілей дружини! ображено фиркає Ганнуся.
То ти хоч каву зварени, регоче Остап.
Любі мої, і кава холоне! знову гукає тьотя Маруся.
Бачиш! Ганнуся показала на двері. Скоро вона й у ліжку мене замінить
Не перебільшуй, весело відповів Остап. В ліжку твоє місце завжди! Ходімо снідати, сирники й справді холонуть!
Ганнуся приречено зітхнула, накинула халатика.
На кухні диво дивне! жодної живої душі.
Я в шоці, бубонить Ганнуся, думала, ніколи не залишуся з чоловіком сам-на-сам у власній хаті!
Трапляються й такі дива, підмигує Остап. Але як весело! Поснідаємо, а потім волейбол подивимось! До речі, ввечері Мирон Семенович обіцяв шашлики!
Ну от, знов дим, сморід, пожарна їде, щось гримить, бурчить Ганнуся, сягаючи до сирників.
Про гостьову хатинку? сміється Остап. Та вже нову збудували! І кращу, і у три рази більшу!
Щоб ще більше народу набилося, Ганнуся вже почала відбирати борщ за іменами. Я й половини не памятаю! Хоч на лоба бейджики чіпляй. І ще хто кому родич, щоб знати, з ким сваритись можна!
Все одно загубимось: там хвіст починається з Остап задумався. Мабуть, так: братова твого чоловіка, а далі як Господь дасть.
Поки дочитаєш з глузду зїдеш!
Далі говорити не було сил сирники й правда вийшли як у дитинстві на фермерському ринку. Збагнувши смак, Ганнуся, вже у м’якшому тоні, заговорила:
Ось скажи, Остапе, довго це ще буде? Всі ці нескінченні гості Я ж рахувала вчора для цікавості збилася на третій десятці!
Ну тридцять душ на хаті, ще й не збираються зїжджати! Якось не так я собі уявляла наше подружнє життя
Але життя ж сімейне! І ці люди теж частина нашої родини, можна сказати, відповідає Остап.
Та як по Кузьминій бабці через чотири коліна! не здається Ганнуся. Братові твого рідного вони ніякі родичі. А по його жінці!
Якщо заглибитися у терміни, то є для цього спеціальні слова Тільки ж хто їх памятає, розводить руками Остап, але люди хороші!
А ці люди не могли б пожити десь ще, га? намагається вдруге Ганнуся. Готелів в Новій Одесі хоч греблю гати!
Не з доброго дива сюди їдуть, ти ж знаєш. Усіх щось змусило!
А на їх місце відразу інші! А он той Петро Петрович взагалі тут другий рік живе, бухгалтером в кооперативі працює! Тьотя Маруся, яку ти так любиш, прибирає по три хати, як справжня гувернантка!
Так люди влаштовуються! задоволено киває Остап.
Якщо так і далі, я втечу назад у Львів! Моє житло там стоїть пусткою! Краще будемо самі, ніж отак, між родичами престолу й нахлібниками!
***
Але ж знала ж Ганнуся, на що йде, коли з Остапом зав’язала. Він на десять років її старший та й сама вже не юнка. Двадцять пять вже як зустрілись.
І тут же всі засумнівались:
А чому це Остап досі парубком бігав? Мабуть, щось не те?
Правда, Ганнусі подібні питання теж могли б ставити Але вона себе добре знала і розуміла: хотіла не просто тримати диплом архітектора, а й заробити собі ім’я. Будь-яка самостійна жінка в Україні знає: треба сама себе забезпечувати, аби мати право вибору, а не брати, що припливе по Дніпру!
Відпахала в міськпроекті, потім пішла в контору приватну, контракт на контракті.
І цікавіше, і платили гідно гривень, а не мідяків. Правда, клієнти попадались різні, і часом такі, шо без стопки не розбери. Але робота є робота!
Між серйозністю всілякої роботи не до побачень було!
У Остапа історія ще веселіша. Його брат Юрко заснував фірму ще до того, як за студентський квиток каву допив. І ледве одружився. А щоб мати хоч якийсь вільний вечір, притяг Остапа на допомогу а насправді все спихнув на нього. Остап же після армійки ледь ноги витяг.
Тож кермо в руки, освіта на вечірці, а вдень фірму тягни, як віл.
Додати треба: Остап таки справився! От тільки про життя особисте не згадував. Коли в Юрка син наріс Остап часом не знав, додому коли втрапить.
Брате, ти працювати будеш? якось поцікавився Остап.
Я, Остапе, розчарувався, винувато потупив очі Юрко. Не хочу бути бізнесменом!
Ну нарешті! А ким ж ти хочеш бути?
Хочу руками робити! Графік! Шоб зміна-домів! До жінки і сина! аж замріявся Юрко.
А на життя так вистачить? питає Остап.
Ми з Марічкою їдемо на Прикарпаття Юрко показав документи. Фірму, все майно переписав на тебе, ти й так краще справляєшся. От і працюй!
Та залиш собі якийсь рахунок, Остап трохи відійшов я тобі частку перекидатиму!
Після цього Остапові взагалі якось веселіше стало.
В тридцять пять Остап зрозумів: на рейках стоїть, можна й сімю.
З Ганнусею симпатія спалахнула одразу. Розібрались з «червоними прапорцями» все, купідон влучив. За пів року одружилися.
Жити оселились в квартирі Ганнусі у Львові.
Я тебе кохаю, але так набагато зручніше! зніяковіло казала Ганнуся. Пять хвилин до офісу! А я така соня, що вранці не стану навіть під сокиру!
Мені до цього легше, погодився Остап. Квартири не нажив, бо все по зйомних, міг би купити, але не знав що й де.
То ж вибір за тобою. Де скажеш там і купимо, ти ж дружина!
А я завжди мріяла за містом жити задумалась Ганнуся. Але сумніваюсь, що дозволять на віддаленій працювати!
У нас як «удальонка», то все одно в офісі! А як у всіх вдома. Тільки керівництво у нас особливе.
То став ультиматум: або дистанційна, або до конкурентів! підморгнув Остап. Або взагалі свою фірму заснуйте!
Почну з розмови, усміхнулася Ганнуся.
А хата за містом вже є, признался Остап. Правда
Єдине, що Юрко просив перед відїздом:
Остапе, в Марічки родичі Як приїдуть і попросяться пожити, поки справи порішають не відмов! Вони люди лагідні, але шию давати не дозволяй!
А де їм? У готель? зрозуміло Остап здивувався.
Я ж купив хату рік тому, а так і не жив там! І її на тебе переписав! махнув рукою Юрко і подався на Прикарпаття.
Там кілька родичів жінчиної сестри досі живуть, попередив ще. Але хата здоровенна, ще й гостьовий дім на подвірї! Думаю, не заважатимуть.
Коли Ганнуся переїхала до Остапової хати під Нову Одесу, вона ще не знала, ЩО таке справжній родинний колектив.
Зустрічали її щільною хмарою. Всі усміхались, пропонували знайомство, допомогу, яблучний пиріг і «може, дрова на зиму маєте?»
За місяць Ганнуся вислухала тисячу й одну історію: хто квартиру в Одесі ремонтує, кого обдурили шахраї в Мелітополі, хто чоловіка-вічного студента вигнав, хто сам пішов, бо не стерпів свекруї.
Є й такі, кого власні діти виставили, інші приїхали навчатись, дехто рятувався від тещі з Харкова. Простір як на форумі «Однокласники»: в кожного хрест і доля.
Гості від професорів до сантехніків. Навіть один доцент був, якого студентка відвела від сімї десь у Чернівцях. Повернутись не прийняли, поки квартиру не обміняє.
Атмосфера дружня, хоч і як у студмістечку не занудиш.
Ганнуся тим часом мала працювати. Але от, клієнт попався шепетильний! Принциповий у найдрібнішому.
Тут Ігор Ярославович, проходячи повз, припав до ноутбука й промовив у камеру:
З усією повагою! Ваші зауваження це таке Видно, некомпетентно й не по темі! Дівчина все зробила на «відмінно»! Живіть і тіштеся!
Якщо прагнете інакше, та коли ваш проєкт завалиться, не нарікайте самі просили!
Клієнт погодився з роботою. А Ганнуся лише всміхнулась та питає Ігоря Ярославовича:
А ви звідки такі речі тямите?
Мила, 36 років відпахав архітектором! хитро всміхнувся той. Підходь, поділюся досвідом!
Хоч і добряча вийшла допомога від Ігоря Ярославовича та загальний фон вічної метушні умовно доводив Ганнусю до божевілля. Вона уявляла сільське життя зовсім не таким
До того ж, постійно якісь рухи галас, сварки за мячем, вранці сирники, ввечері шашлики, вночі плавання з ліхтариками на купання у копанці, бо спеку зганяли.
***
Галю, коли вже хочеш можемо повернутись у Львів, сказав одного ранку Остап. Але здається, ти ще одного не збагнула про наших гостей.
А що саме?
Ось ти бурчала, що гостьовий будинок згорів? А знаєш, хто новий звів?
Ну, хто ж, хто? Думаю, дорого стало?
Нуль! Остап показав ялінку пальцями. Вони ж самі й збудували, і засоби дали, і ще й роботу показали, наче бригада по шабашках!
Начебто й на проживання всі витрати разом із нашими вони ділять! Самі усе купують, самі готують, убираються! Якщо щось ламається ремонтують. Виходить, ми майже на утриманні у гостей живемо!
Та тут є юристи, бухгалтери, сантехніки, електрики, інженери, навіть професор біології!
І архітектор! усміхнулась Ганнуся, згадуючи про допомогу.
За порадою гостей, я нещодавно подвоїв прибутки фірми! заявив Остап. Хоч бери в колектив усіх.
А найсмішніше, продовжує Остап, вони ж нічого не вимагають. Просто живуть, допомагають і радіють, що є більша родина.
В цей момент у шибку залетів волейбольний мяч і, дзеленчачи, висипав скло на підлогу. За ним примчав Толік:
Васько вже у місто по нову шибку отою, не біда! За дві годинки буде краще, ніж було! Пробачте! схопив мяч і загубився у дворі.
Щось таке, сказав Остап.
Я, мабуть, звикну зніяковіла Ганнуся.
А вже за місяць Ганнуся не відчувала себе серед чужих. Бо це вже була не сімя, а ціла самобутня українська фаєрія родини.
