Людей часто беруть із дитячих будинків, а я вирішила забрати бабусю із геріатричного пансіонату.
Жоден із моїх друзів чи сусідів не схвалював мого кроку. Всі показували пальцем на мене й казали: «Зараз важкі часи, а ти ще й таку відповідальність на себе береш!» Але я певна навіть не сумніваюся, що чиню правильно.
Колись ми жили разом вчотирьох: я, дві мої донечки й моя мама. На жаль, мама пішла з життя вісім місяців тому, і ми залишились утрьох. Минуло трохи часу, і ми з доньками зрозуміли, що в нас ще достатньо сил і тепла, щоб поділитися ними з кимось. Я завжди дружила зі своєю однокласницею Галиною, яка, на жаль, у тридцять років, замість того щоб будувати родину й турбуватися про майбутнє, почала потихеньку спиватися. Найгірше було те, що вона витрачала мамину пенсію на випивку. Коли ж мати перестала давати гроші, Галина оформила її в геріатричний пансіонат, привласнила житло й спустошила все до останньої гривні.
Я знаю цю жінку ще з дитинства, як і вона знає мене. Ми з доньками раз на місяць її провідували привозили їй випічку, солодощі, свіжі яблука з дачі. Коли я запропонувала забрати її до себе, мої дівчата дуже зраділи: молодшій Варі всього чотири з половиною роки, і вона аж підстрибувала від радості: «У нас знову буде бабуся!»
Важко передати, наскільки була щаслива ця жінка вона так довго плакала від радості на моєму плечі, що я її заспокоювала. Минуло майже два місяці, як ми всі разом, і в нашому домі стало по-справжньому тепло і затишно.
Ми навіть дивуємось, звідки в бабусі, котрій уже далеко за сімдесят, стільки енергії! Щоранку вона встає о шостій, і ми прокидаємось під аромат свіжих млинців чи налисників.
